— Батька немає… він поїхав у справах військових на лівий берег і досі ще не повернувся.

— То ти тут сама?

— Сама з думами своїми, — додала тихо Дарина, й голос її прозвучав чомусь сумовито.

— Сама в такому відлюдному лісовому хуторі? Хіба мало що може тут учинитися! — з тривогою промовив інок.

— Ну, зі мною живе старенька тітка й челядь. Ляхи сюди не поткнуться, а гайдамаки не страшні мені… Та чого ж ти стоїш? Розкажи, що знаєш; пан ігумен пише, що ти маєш щось на словах мені передати.

Дівчина знову сіла на своє місце коло столу, а Найда присів на один з ослінчиків, що стояли біля вікна, й почав розповідати панні про утиски, які чинять ляхи жіночому Лебединському монастиреві. Він сказав їй, що отець ігумен уже одписав панові генерал-губернаторові київському, прохаючи його докласти всіх можливих зусиль, щоб захистити цей нещасний монастир, але просить ще окремо вельможну панну, щоб вона попрохала ясновельможного родителя свого одписати про те ж саме послові чи комусь із знайомих осіб польських, щоб вони «в сьому ділі допомогу тому монастиреві чинили та оборонили його од зазіхань латинян».

Дарина слухала мовчки слова молодого ченця; її довгі вії були опущені й прикривали очі, але груди високо підіймалися, виказуючи глибоку схвильованість дівчини.

— О господи! — промовила вона, коли Найда замовк. — Що ж робити тепер? Батька немає, і не знаю, коли він повернеться… А мого слова не послухає ніхто. Та чим тут допоможуть наші слова?.. — Вона махнула рукою й додала швидко: — А що, чи не чути чого від отця Мельхіседека?..

— Немає ніяких вістей!

— От і батько поїхав на той берег Дніпра. Дістав наказ заготувати для війська провіант, а куди ті війська рушать — не знає, тільки думка була, чи не на Польщу.

— Ні, панно, на це мало надії, — відповів чернець. — Москві немає коли клопотатися нашими справами, та хоч би й схотіла вона, то не могла б заступитися, бо сусідні держави не дозволили б.

— Ну, вони їй не страшні, та й батько завжди казав, що Росії бажано було б прийняти під свою протекцію і правий берег.

— Про це нема чого й сперечатися… і буде це напевне… та тільки тоді, як розпадеться Польща… а що вона незабаром розпадеться, в цьому я можу ручитися своєю головою.

— Доки сонце зійде, роса очі виїсть! — зітхнула Дарина. — Що ж буде з цим краєм до того часу?

— Руїна, — похмуро відповів чернець.

— Ох, не говори так холодно, так суворо! — зойкнула з болем у голосі Дарина й навіть мимохіть простягла руки до молодого ченця. — Тепер підіймається таке повстання, яке було за славної пам’яті гетьмана Богдана!.. Воно відірве назавжди від Польщі Україну! Так, відірве!.. Не дивися ж так холодно, так суворо! Не однімай у мене цієї останньої надії, без якої вже немає мені щастя на землі!

У голосі Дарини пролунала така щира журба, що чернець швидко підвів опущені додолу очі й здивовано глянув на дівчину.

— Авжеж, — піднесено говорила дівчина, — тепер не те! Ти покинув світ, ти замкнувся в своїй келії й не знаєш, не бачиш нічого, а я знаю! До мене сюди, на наш хутір, навідуються лісові гості, вони розповідають про те, що робиться навкруги. Народ скрізь готовий, він тільки жде гетьмана й гасла! Ось і сьогодні прибилося до нас п’ятеро таких калік… Вони йдуть шукати у Печорський монастир ватажка.

— У Печорський монастир? — здивовано промовив чернець.

— Так, у Печорський монастир; вони кажуть, що по всій Україні розійшлася чутка, ніби в Печорському монастирі ховається од світу уславлений лицар Найда, який живе ще з часів славного гетьмана Богдана, й що, коли він скине рясу й підніме булаву над Україною, тоді, — натхненно говорила Дарина, — всі зберуться до нього, загримить давня слава України, підлетять останні орли, й одірвуть її від Польщі, й понесуть на своїх крилах до нової слави й долі!..

— Звідки вони довідались про моє ім’я?.. Навіщо сплели його з цією казкою? — схвильовано промовив чернець.

— Народ пам’ятає про твої лицарські звитяги! Скільки разів говорили мені гайдамаки про тебе, про твої славні діла, — чого ж дивуватися, що вони пов’язали твоє ім’я з іменем гетьмана Богдана і ждуть од тебе такого ж порятунку, як і від нього?.. — Дарина помовчала хвилину й потім додала з гіркотою: — Нещаснії Вони шукають лицаря Найду, а знайдуть тільки Найду-ченця!

Чернець нічого не відповів… Він знову втупив очі в землю, тільки обличчя його стало непроникне й бліде, а чорна ряса то підіймалась, то опускалась на грудях, виказуючи його сильне хвилювання.

У Дарини вирвалося стримане зітхання… В кімнаті запала мовчанка, в розчинене вікно влетів тихий нічний вітрець і приніс із собою хвилю пахощів квітучих лип… Здалеку долинув протяглий дзвін… Найда здригнув, підвівся з місця й перехрестився. Двері світлиці тихенько рипнули, і в кімнату ввійшла літня жінка, убрана в дорогий байбарак з коштовним намистом на шиї й довгою білою наміткою на голові.

— Благослови, отче, — промовила вона побожно й, схиливши голову, підійшла до Найди.