Минуло два роки… І ось вона несподівано зустріла того завзятого запорожця в чернечій рясі, збайдужілого до інтересів життя… Авжеж… у неї саме від того й щемить серце: хто ж порятує конаючий народ, коли найкращі сини України одійдуть від боротьби й поховаються — чи по хуторах, чи в похмурих монастирях?.. О, як їй шкода цієї молодої сили, що гине марно в найпотрібніший час… «Що примусило його відмовитися від славного подвигу? Хто вирвав з його серця любов до батьківщини? Хто погасив полум’я, яке палахкотіло в ньому?» — ці питання давно мучили дівчину, а тепер з новою непереборною впертістю точили їй душу. «Та чи погасло воно?» — закрадався сумнів, і перед її очима, ніби живий, постав чернець; гарне обличчя його, опушене невеликою борідкою, здається від чорного покривала особливо блідим, але в кожній рисочці його тремтить життя; рівний з маленьким горбиком ніс і сміливо окреслені брови надають йому особливої виразності, а блискучий погляд… «Ні, полум’я в ньому не згасло, воно тільки таїться й бризкає іскрами, але може кожної миті спалахнути страшним вогнем… Ні, під цією рясою б’ється відважне серце, але в глибині його криється якась незбагненна таємниця!» — Дарина зітхнула й провела рукою по холодному лобі, немов стираючи з нього надокучливу, настирливу думку…

У цей час на порозі дверей, що вели до внутрішніх кімнат, з’явилася дівчина й сказала ясновельможній панні, що якісь старці просяться на ніч, то чи пустити.

— Старці? Жебраки? — стрепенулася від задумливості Дарина. — Звідки?

— Не питала! — відповіла служниця.

— Прийми, прийми їх, — пожвавішала панна. — Дай їм місце в великій хаті, що біля пекарні… та зараз же нагодуй: вони, мабуть, голодні… може, кілька днів і крихти в роті не мали.

— На те вони й жебраки… всякому своє.

— Тож біжи та скажи ще тітці Мотрі, щоб налила їм корців зо два пива і по чарці оковитої дала… А я потім зайду розпитаю їх.

Коли через півгодини панна Дарина ввійшла до великої хати, старці, підкріпившись уже доброю вечерею та оковитою, відпочивали, попиваючи пивце. Троє сиділо за столом, а двоє розляглося на лавах. Засмаглі, обвітрені обличчя їхні, змарнілі від утоми й голодування, зовсім не нагадували зморщених облич старців; відрослі бороди й чуприни не світилися сивиною, а очі дивились пильно й часом спалахували похмурим вогнем. Стрункі постаті їхні були гнучкі, а крізь дірки в лахмітті видно було залізні м’язи, що свідчили про фізичну силу. Серед цих лісових гостей був і той високий старець, який стояв коло паперті Лаври на дерев’янці, без ноги, з викрученою рукою. Тепер він стояв посеред хати на двох довгих і міцних ногах, потираючи здорові руки, й пахкав люлькою.

При появі панни Дарини всі посхоплювалися з своїх місць і, низько вклонившись, почали вітати й дякувати їй за хліб, за сіль, за ласку, їхні темно-бронзові, суворі обличчя світилися щирою усмішкою, а голоси навіть тремтіли від розчулення, коли вони висловлювали панні сердечне спасибі й усякі побажання, закликаючи на неї ласку господню.

— Не мені, браття, дякуйте, а милосердному богові, — відхилила від себе подяку Дарина. — Ну, та чого ж ви стоїте? Потомилися, здорожилися? Сідайте, сідайте, і я сяду та й поговоримо щиро: ви знаєте, що хата моя — покришка.

— Знаємо, знаємо, вельможна панно! — весело загомоніли всі.

— Не тільки ми знаємо тебе, панно, добродійнице наша! Кожен іде до тебе, як до сестри чи до янгола!

— Саме як до янгола, — підхопили інші.

— Що ви, панове? — спалахнула й зашарілась Дарина. — Гріх величати мене, грішну, таким словом! Скажіть краще, звідки ви й куди?

— Та ми з різних місць, — відповів високий жебрак, який бував уже в Києві не раз. — Оцей кирпатий з-під Бара, з нього, чисту правду сказавши, п’ятнадцять шкур здерли — полюбився, видно, економові й орендареві-жидові… За п’ятнадцятим разом таки надумався: пустив їм червоного півня та й до нас у ліси та байраки на прохолоду подався.

— А цей ось — теж з Поділля, — провадив далі київський жебрак, показуючи на іншого прочанина. — Служив у Немирові, в княжого економа, пана Лемківського; той економ, жонатий уже, навіть двох дітей мав, — накинув оком на його молоду жінку та й одняв! Ну, це йому не сподобалося, взяв він панського доброго, у срібній оправі, ножа й зарізав економа, а потім йому стало жаль молодої вдови й сиріток, то він од доброго серця і їх порішив…

— А його молода дружина? — спитала Дарина.

— Дружина повісилась того ж дня… трохи раніше, — похмуро відповів прочанин з Немирова й одвернувся.

— А ось вони з Вишняків, що за Вінницею, пан диякон…

— Що? — здивувалася Дарина, переводячи погляд на прочанина атлетичної будови: кошлата, вогненного кольору борода й таке ж настовбурчене в усі боки волосся обрамляли його рябе з широким носом обличчя, надаючи йому звірячого виразу; але сині лагідні очі суперечили всьому його вигляду й пом’якшували враження.

— Воістину, ясновельможна панно, — відповів низьким басом, що виявляв оксамитну октаву, атлет, який стояв у кутку, освітлений промінням вечірнього сонця. — Я колишній служитель вівтаря, диякон Воскресенський; губернатор вінницький одняв у добродійника мого, отця Антонія, церковну руту, а єгда ж той почав обстоювати землю, то звелів зацькувати його псами… Пошматували смердючі пси чесного отця, а губернатор приїхав з ксьондзами повернути нашу православну церкву на костьол… Ну, я не дав їм чинити наругу над нашою святинею: замкнув тих панів і ксьондзів у церкві і підпалив її. Гаразд, що збіглися наші селяни й допомогли, нанесли соломи. Церква горіла, як свічка, і вкупі з вогнем несла до неба наші останні молитви.