— Не достойний я, вельможна пані, смиренний чернець, роздавати благословення, — відповів Найда й, підвівши голову до божниці, заставленої іконами, додав: — Але хай буде ласка господня з усіма вами!

— Амінь, — відповіла пані й, перехрестившись, звернулася до Дарини: — Проси ж, доню, чесного панотця хліба-солі нашої скуштувати.

— Не відмовся, пане! — промовила, вклонившись, Дарина. Найда мовчки погодився, і всі троє пішли до трапезного покою. Трапезна в пана генерального обозного вже багато чим відрізнялася від старосвітських покоїв козацької старшини. На чисто побілених стінах хоч і висіли портрети гетьмана Богдана та козака Мамая, але тут же поряд висіло й кілька інших картин в дорогих позолочених рамах. Між старовинних липових лав, накритих за давнім звичаєм червоними сукнами й килимами, стояло кілька фотелів, оббитих голубим адамашком; біла кахляна груба з зеленими по ній малюнками далеко виступала вперед. На стіні висів годинник, на довгих полицях виблискував дорогий позолочений і срібний посуд, а в заскленій шафі стояв англійський порцеляновий сервіз. Довгий стіл, накритий білим обрусом, був заставлений усілякими стравами й напоями. Посеред столу у високих бронзових канделябрах горіли воскові свічки. В одчинені вікна світлиці вливалася чудова прохолода тихої літньої ночі. Усі посідали за стіл… Незважаючи на пильні припрошування, Найда їв мало й неохоче.

Після перших двох-трьох фраз розмова знову перейшла до теми, яка всіх цікавила, — до людського лиха, що дедалі зростало на Правобережній Україні.

— Ох, горе, та й годі! Карає нас, отче, господь за наші гріхи! — промовила, зітхнувши, пані. — А з чим присилає до нас отець і молільник наш ігумен печорський!

— З прикрою звісткою, вельможна пані, — і Найда розповів їй про листа ігумені Лебединського монастиря, в якому писала вона про погрози й страшні наміри поляків.

Пані сумно слухала розповідь молодого ченця, склавши на грудях білі пухкі руки з нанизаними на пальцях дорогими перснями.

— Алжеж, авжеж… горе гряде звідусіль, — заговорила вона, сумно похитуючи головою, коли Найда кінчив розповідати. — Ось і до нас прибилося сьогодні п’ятеро калік, розказують, що там коїться в польській стороні. Тільки слухаєш, і то серце кров’ю обливається! Ох, господи, і що воно буде! — стара голосно зітхнула.

Ніхто нічого не відповів.

— Піду ще, звелю їм, сердешним, дати повечеряти… В Печери йдуть, а чого шукають? Якогось лицаря Найду. Ох, ох, та навряд чи їм тепер і той лицар допоможе.

Пані підвелася з місця й вийшла з світлиці. Дарина й Найда лишилися самі;

кілька хвилин вони не зважувались порушити мовчанку.

— Лицаря Найду… — ніби про себе мовила Дарина, і прикра усмішка торкнула її уста. — Знаєш, — промовила вона, підводячи на Найду свої темні, оксамитові очі, — відтоді, як ми повернулися з Печер, ти не йшов у мене з думки! — і лиця її зашарілися. — Я думала все про те, що ти пішов у монастир, — додала вона швидко.

На обличчі ченця промайнув якийсь невловний вираз, усі риси його раптом пожвавіли на якусь мить, з-під опущених вій блиснув швидкий погляд, та за секунду обличчя його знову ніби скам’яніло, і риси застигли в суворому виразі.

— Справді, все думала про тебе, — промовила якимсь настійливим тоном Дари-на. — Коли б мені сказали, що сонце зірветься з неба, я б скоріше повірила цьому, аніж тому, що побачу тебе в чорній рясі! Після всього, що ти казав! Серце стискається, коли подумаю про це!

Останні слова вирвалися в Дарини з щирим болем. Найда мовчав. Освітлене жовтавим сяйвом воскових свічок, бліде обличчя його було надзвичайно гарне в цю хвилину; з-під чорної шапочки падало на високе чоло кілька чорних, мов смола, кучерів, між орлиними бровами лежала сувора складка, — щось скорботне відчувалося в кутиках м’яко окресленого рота.

Погляд панни на мить зупинився на обличчі молодого ченця, і смуток затьмарив її очі…

— Скажи, — спитала Дарина Найду, — чи давно ти пішов у монастир?

— Вже більш як півтора року…

— А ми два роки не бачилися з тобою…

Дарина якусь хвилину подумала й промовила несміливо:

— Куди ж ти подався від нас?

— Од вас, з України, на Запорожжя, звідти на лядську Україну, пройшовся з гайдамаками по панських маєтках та й прибув до Києва.

— Певно, журилися твої батько й мати, коли довідалися про твій намір!

—У мене нікого немає, панно.

— Ти сирота? — жваво промовила Дарина, і голос її забринів надзвичайно тепло й співчутливо.

— Більше, ніж сирота, панно! — відповів Найда.

— Як так?

— А ось як: своїх батька й матері я зовсім не бачив, та й не знаю, хто вони були, чи живі, чи померли? Привезли мене запорожці в Січ після одного гайдамацького наскоку; кажуть — їм дав мене якийсь козак, знайшов десь у порожній хаті; достеменно ніхто цього мені не міг розповісти, навіть не згадають, в якому селі знайшли мене, десь тут, на Київщині, а де саме — не знають. Запорожці й привезли мене на Січ і полюбили, мов рідного сина, всього навчили й навели на розум.