З огляду на заворушення й небезпеку пан обозний пропонував дочці на час його відсутності виїжджати до одного з їхніх задніпровських маєтків, але Дарина завжди відмовлялася й заспокоювала батька тим, що під охороною святої обителі вона буде в цілковитій безпеці. Та й чого їй було боятися? Лісових гостей вона жаліла, допомагала їм і давала притулок, а їхньому протесту співчувала всім серцем: душа її горіла високою любов’ю до рідного народу. Чутку про добродійну панну Дарину лісові блукачі передавали з уст в уста, й популярність її росла й перебігала з одного лісистого терену на інший, проникаючи до потаємних ям і яруг. Зрештою, ці небезпечні для кожного мешканці нетрищ були панночці вірні й віддані слуги, найкращі охоронці її спокою.

Був тихий і теплий травневий вечір. Сонце, заходячи, кидало червоне проміння на порослі лісом кручі по той бік ставу, клало м’які тіні на западини й схили, ефектно вихоплювало підвищення, запалювало то в одному, то в другому місці червоним полум’ям став і підсвічувало рожевий серпанок далини. На ганку сиділа знайома нам панна Дарина і, видно, не звертала ніякої уваги ні на чудовий ласкавий вечір, ні на чарівну картину біля своїх ніг, ні на прегарну панораму околиць: її задумливий погляд тонув у туманному виступі Печорської гори, за якою звідсіля не видно було Лаври.

Після того, як Дарина побувала напровесні з своїм батьком у Печерах, де вони трапезували в настоятеля монастиря з полковником Залізняком, вельможний пан обозний поїхав на лівий берег; його кликали й свої справи — по господарству великих маєтків, і службові — побачення де з ким, а особливо з єпископом переяславським. Треба було повідомити в столицю про настрої на Лівобережній Україні, про впливи на неї глухобунтівливої сусідки — Польщі, а також про стан хлібних запасів, на випадок, коли б довелося послати сюди війська. І от уже минуло більше місяця, а батько не тільки не повертався додому, але не присилав навіть про себе ніяких звісток. Це починало турбувати Дарину, і вона з цього приводу двічі їздила в Печери, але ніяких новин про батька не дізналася. Настоятель сказав, що він мав тільки послання від превелебного отця Гервасія, в якому згадувалося й про пана обозного, який одвідав його; але куди він потім подався, було невідомо.

Святитель тим часом благав, щоб усі істинно віруючі звернули свої погляди на православну церкву в Польщі, яка загибала від напасті латинян, і на своїх братів, що там знемагали.

Під час першої подорожі Дарина, бувши в Лаврі на службі, бачила знову в храмі ченця Найду; він дивився на неї неодривним, полум’яним поглядом, вогонь якого доходив до її серця й заважав молитися. Панна мимохіть оберталася в той бік, де стояв чернець, зустрічалася поглядом з його очима й зніяковіло опускала вії. А втім, перед закінченням відправи Найда зник, і, незважаючи на затаєне бажання побачити його знову й поговорити про його настрій, панна не знайшла ченця ні в лаврському дворі, ні в архімандрита; послати ж навмисне по нього їй було незручно. За другим приїздом до Лаври вона, на превеликий свій жаль, не зустріла вже ніде загадкового запорожця-ченця.

Сьогодні панна Дарина була в гостях у ієромонаха Китаївської пустині отця Пафнутія; він, між іншим, повідомив їй приємну новину, що одержано звістку від отця Мельхіседека: імператриця прийняла його вельми ласкаво, журилася лихом і православного люду, і православної церкви в Польщі. Від цієї звістки Дарина, віддана до ентузіазму справі віри й долі братів, які загибають у тяжкій польській неволі, страшенно зраділа; під впливом світлих надій вона цілий день була в надзвичайному збудженні, але надвечір її охопила якась туга, подруга сердечної самотності.

Спершись рукою на поренчата балюстради, Дарина думками поринула в недавнє минуле, мимовільно переносячись від однієї картини до другої. Настрій у неї був журливий, і смуток підкрадався до її серця якимсь тяжким передчуттям. Нарешті її думки почали кружляти коло Переяслава й перенесли її туди цілком, їй пригадався той час, коли вони жили в тому місті, і нараз вона відчула в своєму серці приплив гострого жалю за тими хвилинами, що відлетіли у вічність… Вона не могла дати собі відповіді, чого саме їй було жаль, але почувала, що було жаль… Перед її очима воскрес приїзд до батька з Запорожжя молодого посла. Його гарне, енергійне обличчя, ставна, атлетична постать, а головне — палкі слова, в яких іскрилася і самовіддана любов до пригніченої батьківщини, і прагнення з молодою відвагою боротися за неї до останньої краплини крові, — привернули її увагу й викликали співчуття. Вона пригадала жваві з ним бесіди, в яких юнак малював їй картини страхіть і мук; він говорив, що стогін стоїть за Дніпром і лине по всій руській землі. Звичайно, вона чула й раніше про пригноблення правослаэного люду в Польщі, але намальовані вогненним словом запорожця картини підіймали в її серці почуття кривди й викликали в ньому нові, не відомі раніше пориви — піти на допомогу страдникам і послужити батьківщині. Само собою зрозуміло, що й запорожець в її очах був героєм, який прагнув великого подвигу, а тому й прихиляв до себе її душу: а втім, їхнє сердечне зближення було перерване його раптовим від’їздом, а незабаром вона з батьком переїхала в підміський хутір Китаїв, бо обозному треба було часто бувати в Києві у службових справах.