— їй-богу, правда! Так, пане полковнику! — співчутливо й сміливо обізвалося вже більше голосів; але старі вперто мовчали, чухаючи потилиці.

— Так-то воно так, — зауважив Дзюба, — та ось що: в цієї купки й списи, й шаблі, й рушниці, й гармати, а в нас кулаки тільки та дрючки.

— Та сокири, та ножі, та вила, та коси, — перебив Залізняк.

— Правда, правда, — запальне вигукнув Петро. — Ех, аж руки сверблять!

— Рушниці можна роздобути в панів, — вів далі Залізняк, — якщо добре попросити, то вони «позичать»; і гармат можна прихопити в замках, адже коменданти теж «подобрішають», коли до них гуртом звернутися…

В юрбі почувся сміх, похмурий настрій поступово змінювався бадьорістю, і обличчя пожвавішали не тільки в молодих, але й у старих.

— А як же це так зробити? Важко, батьку, неможливо, — загомоніли у відповідь селяни.

— Важко! Неможливо! — палко заговорив Залізняк, підступаючи ближче. — Та хіба не було так само важко батькам нашим за славної пам’яті Богдана? Було ще важче, ніж нам тепер, бо Польща тоді була страшна, сильна держава, грізна й для своїх сусідів; одначе зуміли діди наші відстояти себе назавжди від напасників, від-сахнути навіки від своєї землі ненависних ляхів, оборонити церкву свою від ксьондзів!

— Та то ж був гетьман Богдан, пане полковнику, — несміливо зауважив Дзюба.

— Знайшовся б і тепер такий самий, — мовив хтось із Залізнякових супутників.

— Справа не в гетьманові, а в нас! Без нас, грішних, і гетьман Богдан нічого б не вдіяв! А що заважає нам, друзі мої, з’єднатися всім знову — всім, посполитим, міщанам, козакам, гайдамакам, попам і дякам? Чого нам боятися й що нам втрачати? Знайте, що ніхто не пришле нізвідкіль допомоги… тільки два шляхи зосталися нам: або терпляче ждати, поки ляхи здеруть з нас останню шкуру, або спробувати щастя; або запанувати в своїй хаті, або загинути, а якщо загинути, то перед смертю помститися як слід ляхам!

— Слушно!!! Так, батьку!!! Правда!!! — побадьорішали селяни.

— На бога, пане полковнику, схаменися! — схвильовано промовив отець Хома. — Подумай, на що ти намовляєш людей? На братовбивчу, жахливу війну! Правда, ляхи тяжко кривдять нас, але нехай господь судить їх за їхні діла. Згадай слово господа, спаса нашого: «Хто підніме меч — від меча й загине!»

— Нехай і загинемо, — палко заперечив Залізняк, — та поки живі, ми захищатимем наші святині, нашу віру й нашу землю! Свою кривду я ще можу простити, але дивитися склавши руки, як ріжуть брата мого, як блюзнірствують над храмом господнім, о, ні! Я терпіти не буду! Кістьми ляжу за них… і хіба що через труп мій підступить до них ворог… Ну, а тоді що ж! Мертві сорому не відають!

У натовпі пробіг схвальний шепіт.

— Але господеві — відмщення… Він воздасть, — знову заговорив тихим, лагідним голосом батюшка, — а нам лише без нарікань скорятися його святій волі… Що нам це земне життя? Одна мить, а потім, — він показав на синю глибину неба, осяяну місяцем, — там чекає нас життя, йому ж не буде кінця; там уготує милосердний блаженство для принижених і зневажених тут, на землі.

— Тим паче, любий панотче, — збуджено говорив далі Залізняк, — нема чого й жалкувати за таким життям! Віддамо його на захист святого благочестя й наших братів!

— Ні, друже, не нам втручатися в діла господні; все діється з його волі, і без неї не впаде жодна ваша волосина… — зітхнув батюшка.

— От, от! — радісно підхопив Залізняк. — І якщо ми повстанемо на ворога й захистимо оружною рукою наші святині, то це вчиниться теж з волі господньої.

Серед натовпу почулися вже більш співчутливі голоси.

Батюшка розвів безпорадно руками, схилив покірно голову, одійшов до дверей хати й сів на призьбі.

— Я не підбиваю їх на помсту, на розбій, — підвищив голос Залізняк, щоб його чув і священик, — я їм кажу, що один порятунок для всіх — це боротьба… Боротьба проти нікчемної держави, яка не має сили захистити своїх підданців од сваволі панів.

— Все це так, — заговорив по хвилі мовчання Дзюба, — та чи вийде з цього діло? Бували ж, та й тепер не перевелися, сміливці, наскакували загонами на панські добра, навіть на замки, і мстилися за свої кривди та образи: захлиналися кров’ю замки й палаци, а добра переходили до рук покривджених… Та чим це кінчалося? Деякі щасливі й врятувались, а десятки невинних накладали за них своїми головами. Ось уже, либонь, з півсотні років триває гайдамаччина, а панського насильства не знищила: з кожним днем посилюють пани своє буйство й душать нас усе дужче й дужче.

Слова Дзюби знову гнітюче вплинули на гурт, почулися тяжкі зітхання.

— Спасибі, друже Дзюбо, — палко заговорив Залізняк, — ти, може, й не хотів, а підтримав мою мову. Хто такий гайдамака? Месник за свої кривди, за свою власну шкуру… Сам ти кажеш, що збереться загін сміливців, котрим залили за шкуру сала, помститься кривдникам та й утече, а інші за нього терплять… От і виходить, що всі ті загони виступали не за спільне діло, не за віру, не за наші права, а лише за свої кривди… Тому й ляхи їх мали за розбійницькі ватаги, та й ті інші, що за них терплять, теж, певно, не дякують їм. Тому-то за п’ятдесят років гайдамаччина й не принесла краєві користі, не захистила нас від напасників… Адже й раніше, давно, ще до блаженної пам’яті батька нашого Богдана, теж повставали, й не так, як гайдамаки, не заради особистої помсти, не для розбою, а щоб оборонити віру й Україну, — і Наливайко, і Косинський, і Тарас Трясило, і Гуня… А діло їхнє пропало, наклали вони буйними головами… А чому? Тому, що повстали не всі разом; а от як славний наш Хмель зняв завірюху по всій Україні, то й прикусили язика ляшки-панки й воскрес рідний край, запанував давньою волею, радісно задзвонив у всі дзвони.