— На горе собі, — важко зітхнувши, відповів титар.

— На горе собі? Відколи ж це, пане титарю, краса за горе стала вважатися?

— Відтоді, пане полковнику, як пани зовсім опанували нас… Е, та що це ми, — перебив він себе, — такі розмови завели! Призволяйтесь, гості любі, даруйте, немає господині, дочка ще дитина зовсім, а я не вмію гаразд пригостити. Ось слив’яночка, ось варенуха, а це ось сало копчене, тараня, паляниця… Вибачайте, не звикли ви до такої їжі, та — що бог послав.

— Годі, годі, пане титарю, — перервали Залізняк та його товариші. — У нас руки звичні, самі знайдуть дорогу, та й зубів припрошувать не треба… а страва й питво — саме ласощі для нашого горла.

— Ну, а що ж ти поробляв, синку? — спитав священик.

— Я? — Залізняк повів бровою й відповів загадково. — Та їздив же все… сіяв… у «хлібороби» пошився… Не знаю тільки, які будуть «жнива». Правду кажучи, добре поливають люди землю і кров’ю, й слізьми, можна б сподіватися добрих сходів… Ну, поживем, побачимо. А тим часом одмовляв людей від поодиноких повстань, просив їх поберегти свої сили до слушного часу: та що робити, адже важко стримати того, кому до горла ножа приставили. — Залізняк глибоко зітхнув і додав уже іншим тоном: — А тепер ось до вас просто із святого нашого града Києва.

— От, пане полковнику, і розкажи нам, що робиться там.

— Та що ж, панотче? Відомо, як у Києві: все сяє ліпотою й благообразністю. Свята Лавра вся наново прикрашена. Дзвіницю таку побудували, що вершиною своєю мало хмар небесних не сягає. Був у отця архімандрита, добре в нього: всюди лад, всюди достаток. Душа радіє, і просто подумав би, що в рай небесний попав, коли б не наші прочани! Старці, покалічені ляхами, як почнуть розказувать про те, що діється в них по селах, так од жаху волосся на голові підіймається. Не знаю, нащо люди містять пекло в середині землі, коли воно в нас тут — у серці України!..

— Ох, як тяжко нам, бідолашним! — заговорив священик. — Зовсім лишилися ми без голови; немає в нас ні митрополита, ні архієрея, навмисне не допускають ляхи обрати їх, щоб ми заблудились усі в темряві нічній, як отара без пастуха. Звернулися ми, всі пастирі, до архімандрита переяславського Гервасія, щоб прийняв нас у свою єпископію… і прийняв святий отець, не побоявся; та все ж таки далеко, через Дніпро; а до Києва близенько і своя земля… тільки одірвали нас…

— А що ж у вас, — спитав Залізняк, — теж переслідують?

— Та поки що цієї убогої церкви нашої не чіпали, — відповів батюшка, — а як уже людей мордують, то й сказати не можна!

— А хто ж у вас пан? — спитав один із супутників Залізнякових.

— Та пан-то Яблоновський, а править усім губернатор Кшемуський.

— Кшемуський? — з подивом перепитав сивоусий козак, який супроводжував Залізняка. — Ге, чув я давно це прізвище!

— Еге ж, еге, знайоме щось, — докинули й обидва його товариші.

— Старий він уже тепер, мабуть, — провадив сивоусий козак, спорожнивши кухоль і смачно закушуючи шматком сала з паляницею. — А років двадцять п’ять тому, та, либонь, так, — то, їй-богу, звір неситий був; певно, й серед ляхів такого важхо було знайти. Боже, боже, чого він тільки не виробляв по всій околиці! Та ось розповідають, — запорожець розправив свої богатирські вуса й вів далі. — Жив тут недалеко один наш запорозький козак. Виписався з коша, одружився, ну й зажив сім’єю. Так на заваді стало, бач, панові губернаторові щастя бідного козака; от і вигадав він, що козак бунтар, що навмисне оселився тут, щоб допомагати гайдамакам і бунтувати людей. Ну й вирішив, що треба покарати його. От виждав він хвилину, коли козака не було дома, налетів мов шуліка, спалив хату, жінку виволік і віддав челяді, а дітей — і сказати тяжко — звелів на списи підняти. Ох, старий Таран мало розуму не одбіг. Налетів він з товаришами на замок губернатора, спалив його, пограбував, але губернатор сам кудись сховався — не знайшов його Таран, так і не загоїв свого горя. Кажуть, він живий і досі, тільки ховається десь, не хоче ні знати, ні бачити людей!

— Так, так, чув і я про це давнє діло, — промовив Залізняк.

— Не ліпші й нові його витівки, — похмуро мовив Петро, — катує він не тільки підвладних людей, а й свого брата, шляхту.

— І ніде шукати на нього права, — додав титар, махнувши рукою, — сам тут королює над усіма! Кажуть, у нього від злості розум каламутиться!

— У нього розум каламутиться, а ми повинні у нього в послушенстві ходити, — із злісною посмішкою мовив Петро. — Чого він тільки не вигадує, щоб потішити своїх гостей, і всі ці витівки на наших спинах кінчаються. Одні ось бенкети скінчились, почнуться другі. Панство збирається: мабуть, затіває щось нове…

— Го-го! — значливо протяг Залізняк. — І це ти, хлопче, напевне знаєш?

— А хто його знає, тільки бачу, що все збираються пани, радяться про щось, а разом з цим, звичайно, й бенкети, й усілякі забави, й знущання над хлопами, над схизматами.

— Треба б наглядати за ними, — промовив Залізняк, поводячи бровою, — добру новину повідомив ти нам, хлопче, їй-богу! Що б там не затівали, однаково згоди між ними не буде, розділяться вони на Потоцьких та Чарторийських і Радзівіллів та й заходяться воювати одні з одними, а тоді… — протяг він значливо й спинився.