— Ох-ох! — зітхнув батюшка, опускаючи руки. — Терпіти треба, діти, терпіти…

— Та терпимо ж, — відповів Петро із злою посмішкою, і в чорних очах його блиснув прихований вогник, — тому ж і поводиться з нами панство гірше, ніж з дворовими псами своїми!

Ніхто нічого не відповів на їдкі слова парубка. Запала важка мовчанка. На обрії показався мідно-червоний край місяця, а за кілька хвилин випливло і все червоне око й ніби повисло в синюватому тумані.

— Що ж, Прісю, — промовив нарешті титар, звертаючись до дочки, яка допіру підійшла від перелазу, — давай же нам вечеряти. Жити все-таки треба, треба й їсти.

Повечеряли мовчки, ніхто не промовив і слова. У всіх було тяжко на серці й слова самі завмирали на устах.

Прибравши вечерю, Пріся знову підійшла до перелазу й, сівши на приступці, поклала голову на руку і втупила свій сумний погляд в залиту срібним місячним сяйвом далину.

Петро підвівся з місця, перехрестився й підійшов до Прісі. Йому було жаль сестри й хотілося загладити неприємне враження від суворої зустрічі.

— Чого зажурилася, сестро? — промовив він, ласкаво доторкаючись до її плеча.

— Так собі, братику, нудно чогось.

— Хіба знов трапилось щось лихе на селі? — швидко спитав парубок. — Як Сара?

— Ні, нічого, слава богу, все гаразд, і Сара була в нас щойно!

— Ну що ж вона казала?

— Та так, нічого; ото тільки каже, що батько її сердиться за те, що вона бігає до нас.

— Ач, жид проклятий, а йому ж що таке? — із злістю промовив Петро.

— Як то що? — здивувалася Пріся. — Вони жиди, а ми християни… Ну, от вони й ненавидять нас.

— Гм! — Петро якось непевно крекнув і спересердя оджбурнув гіллячку, що потрапила йому під ноги.

— Розпитувала Сара про тебе, Петре, коли ти вернешся, — додала Пріся.

— Ну, а ти що ж?

— Сказала, що не знаю.

— Не знаю… гм… ну, так… звичайно, — промовив Петро й пішов до повітки.

— Стривай, куди ти? — спинила його дівчина.

— Та от хочу поїхати з кіньми в степ.

— Та куди тобі, ти й так натомився, та й Сара казала, що пізніше забіжить до нас.

— А! — протяг Петро й додав: — Либонь, правда твоя, — втомився я дуже. Він сів на товсту колоду, що лежала коло перелазу, й, вийнявши з кишені кресало та кремінь, заходився викрешувати вогонь.

Місяць піднявся ще вище й залив цілим морем чарівного світла село. Один по одному завмирали всі клопітливі звуки села. Надходила ніч.

— Прісю, — озвалось тихо коло перелазу, — ти тут? Почувши той голос, Петро хутко обернувся.

— Тут, — швидко відповіла дівчина, — ходи сюди, Саро, Петро вже повернувся. За хвилину молода єврейка сиділа на колоді між Прісею й Петром.

— А що, вирвалась? — говорила Пріся, сміючись і обнімаючи Сару.

— Вирвалась, — відповіла та з усмішкою.

— Батько не пускає? — спитав Петро, не виймаючи люльки з рота.

— Сердиться страх як! Куди я ото не подивлюся, тільки у вас мені й добре, не вийшла б нікуди звідси, а додому хоч би й не вертатися ніколи, не розлучалася б з вами й на хвилину! — вирвалося в єврейки гаряче, і, ніби схаменувшись, вона швидко спитала: — Ну, розкажи ж мені, Петре, чого тебе кликали?

Парубок спохмурнів.

— Не розпитуй, — промовив він суворо, — скажи краще мені, що ти поробляла без мене?

— Я нічого… А батько їздив у Бар; сватають мене туди. І батько хоче видати мене скоріше, каже, що за теперішнього часу жінці легше прожити, ніж дівчині.

— Гм!.. Воно так, — протяг Петро й додав якимсь удавано недбалим тоном: — Ну, а ти ж підеш?

— Ніколи! — палко скрикнула Сара. — Швидше в річку кинуся, а заміж не піду.

Петро швидко глянув на Сару й потупив очі. Осяяна місячним промінням, вона здавалася ще кращою, і чорні очі її блищали на блідому обличчі, мов два величезні діаманти.

— Та вони ж тебе й не питатимуть, силою оддадуть, — буркнув він понуро, не дивлячись на Сару.

— Ні, ні! Не оддадуть, — скрикнула вона, — я прийшла до вас просити, щоб батюшка охрестив мене.

— Тебе? Охрестити? — скрикнув Петро. — Та хіба ти?..

— Хочу бути християнкою, хочу бути вашої віри, хочу любити вашого бога, доброго, лагідного, милостивого, хочу пізнати його й носити в своєму серці, — схвильованим голосом заговорила Сара. — Якщо вас гонять, нехай гонять і мене разом з вами, якщо вас мучать, нехай мучать і мене, все, все хочу розділити з вами!

— Саро! — прошепотів схвильованим голосом Петро й спинився.

— Голубко моя! — гаряче скрикнула Пріся і, обнявши молоду єврейку, почала її цілувати.

— А чи подумала ти, Саро, про те, що батько проклене тебе, вижене з дому? — заговорив Петро.

— Я й сама не лишусь… Душно мені там, нудно! Туга гризе. Тяжко від їхньої ненависті й злості, — палко заговорила єврейка, і голос її затремтів невимовною тугою. — Вони ненавидять усіх вас; в їхніх душах тільки злість і помста… Ні, ні! Не можу я жити з ними: чужі вони мені!

— Але ж ти їм не чужа. Вони цього не допустять, вони можуть тебе і вбити! — промовив Петро суворо, насупивши брови.