— Що ж ви пригадуєте з того приїзду?

— У нас його поважали й дуже шанобливо зустрічали. Людина він проста й доступна. У моїй пам’яті зберігся такий факт: Лисенко подарував тоді дві тисячі карбованців і дві десятини землі з своєї садиби, щоб збудувати в Жовнині школу.

— Ну й збудували ту школу?

— Де там! Гроші й земельку забрали до своїх рук старшина й писар. Кажуть — захарлали, пропили, барбоси! — з гнівом розповів Бородай. — А шкода! Яка б оце пам’ять була про таку людину.

Прощаючись з листоношею, Яворницький сказав:

— От що, голубе, ви зайдіть днів через два до мене в музей: ми там поговоримо про одне важливе діло…

Бородай раніше чув про Яворницького. Він був радий, що йому, шанувальникові вченого, пощастило познайомитися з ним, і чекав неділі, щоб у вільний від роботи час піти до музею.

В неділю Захар Семенович надів українську вишиту сорочку, синю чумарчину, козацькі штани, смушеву шапку і в такому вигляді прибув до музею.

— Ану, козарлюго, підійди поближче! —покликав Яворницький, як тільки побачив Бородая.

Дмитро Іванович оглянув гостя з ніг до голови. Його обличчя осяяла тепла, щира усмішка.

— Ну, запорозький лицарю, ходімо зі мною. Якщо гість подобався Дмитрові Івановичу, він шанобливо брав його під руку, водив по залах музею, йшов з ним на прогулянку. Так було й з Бородаєм, якого потім Дмитро Іванович запросив до свого кабінету.

— Чи знаєте ви, Захаре Семеновичу, навіщо я вас закликав?

— Ще не знаю, але з великою охотою послухаю вас і готовий виконати будь-яке ваше прохання.

— От що, добрий чоловіче, я хочу послати вас в мандри по скарби народні. Думаю, що козакові це доручення під силу. Як, справитеся?

Захарові Семеновичу було приємно виконати прохання вченого, але він хвилювався: чи ж впорається з його завданням?

— Куди ж мені доведеться їхати, в який край?

— У ваш рідний край, на Полтавщину. В музеї, як бачите, в нас мало експонатів з побуту полтавчан. Мені б дуже хотілося, щоб ви зібрали характерний одяг, який носили старі люди. Ось я тут усе записав.

Дмитро Іванович подав цидулку, в якій було перелічено: вишивані сорочки, плахти, спідниці, керсетки, квіти, які надівали дівчата на голову, дукачі, намисто, чоботи дівочі й парубочі. Наприкінці було дописано: «Як попадуться ікони грецького письма, — теж беріть!»

— А як же з моєю роботою? Хто ж мене пустить?

— Ви про це не турбуйтеся. Головне, щоб у вас була охота, любов до цього діла.

Через два дні Бородая викликав начальник пошти й спитав:

— Ви знаєте професора Яворницького?

— Знаю.

— Тоді зразу ж сходіть до нього й передайте, що я не перечу проти поїздки листоноші Бородая в Жовнино на десять днів.

Захар Семенович миттю помчав до музею. Дмитро Іванович дав йому тридцять карбованців і сказав:

— Попадуться коштовні речі — купуйте, не скупіться, це для музею, для народу!

Частину коштів він дав срібними карбованцями.

— Може, в дорогу краще взяти паперові гроші, ніж срібні?

— Ні, голубе, навпаки: беріть більше срібних. Повірте мені: на них там кидаються, як бджоли на нектар.

І вирушив Захар Семенович у путь, знайому ще з дитинства.

У рідному селі його зустріли приязно. А коли дізнались, що він прибув купувати для музею старовинні речі, його охоче запрошували до хат, розглядали з ним одяг, взуття, яке з давніх часів лежало в скринях.

Захар Семенович пройшов добрий інструктаж у Яворницького, вміло розбирався в речах, відбирав найцінніші з них і складав собі в мішок. В одної старенької бабусі він побачив на покуті цікаву ікону грецького письма. Хотів був узяти в руки і детальніше роздивитися, але бабуся гримнула на нього:

— Не чіпай, то ікона давніх часів, пам’ять від батьків, не віддам, і не думай!

— Та у вас же таких ікон сила-силенна, продайте мені цю стареньку! — благав Бородай. — Ось вам карбованець, — і пошелестів кредиткою.

— Е-е-е! Хоч би путящі гроші давав, а то якийсь папірець, — невдоволено буркнула бабуся.

— А може, ось такого хочете! — повертів Бородай срібним карбованцем.

— Ну, бог з тобою, бери вже, бо бачу — не відчепишся! Наступного дня посланець ученого закінчив свої справи й повернувся до музею.

— Ну, козаче, з урожаєм вітати, чи як? — усміхаючись, спитав Яворницький. — Ану, викладайте з свого мішка!

Дмитро Іванович уважно розглядав кожну річ, прицмокував, схвально кивав головою. Особливо дякував своєму помічникові за ікону, яка виявилася рідкісним і цінним експонатом для музею. Бородай з честю склав іспита.

Іншого разу Яворницький умовився з начальником пошти, щоб листоношу пустив на два дні для дуже важливого діла. На цей раз Бородая відряджено по скарби в село Петриківку. Тут він дізнався, що в діда Івана Луценка лежать у клуні два сволоки з хати якогось запорозького козака. Про це свідчили вирізані літери на сволоках. Господар швидко поступився і майже за безцінь віддав їх для музею.

Бородай навантажив сволоки на підводу і волами Привіз їх до Катеринослава.