Моторного козака одразу ж запримітили в Січі. За розум, волелюбство й братерство січовики полюбили свого побратима й незабаром обрали спершу курінним, а згодом кошовим отаманом.
У травні 1828 року спалахнула російсько-турецька війна. Кошовий отаман Гладкий, як тільки почалася війна, взяв з собою кількасот козаків Задунайської Січі і перейшов на бік Росії. Це було десь під Ізмаїлом. Гладкий проявив себе і в другому ділі. Він допоміг російському війську переправитися через Дунай і взяв там активну участь у воєнних операціях. Після цього йому було надано звання полковника.
Скінчилася російсько-турецька війна, і Гладкому доручено сформувати Азовське козацьке військо. Він спритно впорався і з цим завданням. 1832 року його призначено наказним отаманом Азовського козацького війська, а на шістдесят четвертому році життя Й. М. Гладкий пішов у відставку в званні генерал-майора.
Свого віку кошовий доживав у власному маєтку. Історик не мав сумніву, що знайде там чимало такого, що прикрасить запорозьку колекцію музею.
І от Дмитро Іванович у маєтку. Познайомився з господарем будинку. Син кошового отамана, Василь Йосипович, прийняв гостя шанобливо. Дмитро Іванович уважно придивлявся до цієї людини і прийшов до висновку, що за зовнішнім виглядом і за вдачею це був типовий запорожець. Йому тоді було вже понад сімдесят років, але він — дужий, кремезний і бадьорий. Середній на зріст, м’язистий, широкий в плечах, він уже сивий і лисий. У нього довгі вуса, а густі брови, мов острішки, звисали над світлими очима. Розмовляв мало, дивився суворо й проникливе.
Місцеві діди оповідали, що Василь Гладкий ходив узимку на засідки проти вовків. Роки не завадили йому цілі ночі просиджувати в ямі або в рові з рушницею. А коли наставав літній час, його завжди бачили в дворі з сокирою або лопатою в руках: усе робив сам, своїми руками. Запорозьке волелюбство й січові звичаї позначилися й на його мирному житті. Він сам збудував у своєму садку кілька куренів, жив у них, щодня переходячи з одного куреня в інший.
Дмитро Іванович хотів якомога більше розпитати про останнього кошового отамана, але, за словами сина, його батько Йосип Михайлович не любив розповідати про минуле, замовчував свої воєнні подвиги, був людина скромна, а тому мало й залишив у живих свідків спогадів про своє військове життя.
Яворницький перш за все хотів розшукати власні речі кошового отамана Гладкого і придбати їх для музею, їдучи сюди, він думав, що йому пощастить знайти в сина вбрання кошового, зброю, всякий посуд, а знайшов лише шаблю. Він витяг її з піхов, провів рукою по лезу і визнав, що перед ним прецікава знахідка. Шабля була зроблена з добротної сталі, на ній вирізано якийсь напис арабською мовою. Руків’я виготовлене з слонової кості, добре відшліфоване, піхви зовні оздоблені сріблом з чорними візерунками.
Хоч шаблю подарував турецький султан, коли Гладкий ще був кошовим у Січі за Дунаєм, але це не завадило йому обернути її проти турків, ставши на бік російського війська.
Шаблю кошового отамана Гладкого Яворницький забрав з собою і виставив у музеї як коштовний скарб біля великого портрета Гладкого.
Поховано останнього кошового отамана Задунайської Січі в місті Олександрівську. На могилі відважного козацького ватажка поставлено гранітну плиту з таким написом:
«Могила останнього кошового отамана запорозьких козаків Йосипа Михайловича Гладкого, під проводом якого козаки, Що жили за Дунаєм, здійснили в 1828 р. свое давнє прагнення повернутись на батьківщину та подали значну допомогу російському війську у війні 1828 — 1829 pp. з Туреччиною. Помер в м. Олександрівську (Запоріжжя)».
ПОРТРЕТ ЗАПОРОЗЬКОГО ПОЛКОВНИКА
Одного разу Дмитро Іванович завітав на хутір О. П. Магденка, що причаївся між Січкарівкою і Воскресенівкою. В тихому й просторому будинку поміщика він побачив чималу колекцію запорозької старовини — зброю, одяг тощо. Були тут і портрети. Глянув Яворницький на один із них і завмер. Перед ним в інкрустованій рамі на повний зріст стояв полковник Запорозької Січі Павло Якович Руденко.
Полковника намальовано в сивій хутряній шапці, сукняному жупані й шовковому білому каптані, підперезаному широким смугастим поясом з китицею, у високих чорних чоботях. Обличчя повне, ніс прямий, вуса чорні, густі, коротко підстрижені.
Після скасування Січі в 1775 році полковник Павло Руденко правив за пана-маршалка у Новомосковському повіті, Катеринославської губернії. Потім він був за бурмистра в Полтаві. Напевне, саме в той час відомий художник Володимир Лукич Боровиковський (1757—1825) і написав з нього портрет.
Яким чином історичний портрет потрапив до рук Магденка — невідомо, але господар доводив, що він має з Руденком родинний зв’язок.
— Скажіть, будь ласка, чи є у вас будь-які документи про Павла Руденка? — поцікавився Яворницький.
— Є, можу показати.
Магденко вийняв з надійного сховища папку, перев’язану шовковим шнурком, розв’язав її.