— А хіба генерала немає дома?

— Та він же вмер, хіба ви не чули?

— Ні, про це не чув! — отетерів дядько.

— Помер ще два дні тому. Та нічого, ви таки везіть скриню до генеральші, може, вона купить.

Дядько розгубився. Він дістав з кишені тютюн, скрутив самокрутку. Потім благальне глянув у вічі Дмитрові Івановичу й сказав:

— Дмитре Івановичу, купіть краще ви цю скриню, бо мені як ото їхати до генеральші, то однаково що в пекло.

— Скільки ж ви хочете за неї?

— Четвертну дасте?

— Я б купив, так у мене таких грошей немає. Дядько пом’явся, потупцяв біля брички.

— Яз вас небагато візьму.

— Скільки?

Десятку дасте, то й беріть.

— Ні, тоді везіть До генеральші, в неї грошей — хоч лопатою горни.

— А може, візьмете за троячку?

— Добре, тільки умова — відвезіть скриню до Катеринослава.

Дядько погодився:

— В неділю, коли буду їхати на базар, то й скриню завезу до музею.

— Отак я придбав запорозьку скриню. А генерал у той Час ще й гадки не мав умирати.

ПРОВЧИВ

Дмитро Іванович підвів комісію до вітрини, в якій лежав невеличкий метеорит.

— Хочете, розкажу вам історію цього залізного камінця.

— Будь ласка, послухаємо вас.

— Приїхав до мене з Томаківки земський начальник, Гаркушевський. У нього була така червона пика, що притулити до неї кізяка, то він так і пчиркне. Витяг, він з кишені маленького камінця й показує. «Де ви його підчепили?» — «Знайшов один селянин з Томаківки. Я йому за це дав карбованця».

Дмитро Іванович дуже хотів, щоб цей уламок небесного тіла земський начальник подарував музеєві, але Гаркушевський уперто не хотів дурно давати, а правив за нього п’ять карбованців.

Яворницький спершу присоромив земського скнару, а потім сплатив йому карбованця. Проте лихвареві це так не минулося. Дмитро Іванович вирішив провчити його, щоб знав, як зазіхати на музейні копійки.

Він спитав Гаркушевського:

— Чи не було у вашому роду запорожців?

— А чому це ви питаєте?

— Нещодавно я читав журнал «Киевская старица», і там згадувалося про якогось запорозького сотника Гаркущу.

Гаркушевський аж підскочив, коли почув про це. Йому дуже хотілося бути нащадком запорожців.

— В якому ж номері журналу ви читали про цього сотника?

— Бачите, давненько це було. Зараз не можу пригадати, в якому саме номері.

— Що ж ви порадите?

— Раджу вам купити комплект цього журналу за тисяча вісімсот дев’яностий — тисяча вісімсот дев’яносто п’ятий роки. Там в одному з номерів ви напевне знайдете статтю про свого предка Гаркушу.

Пізніше Яворницький почув, що Гаркушевський купив комплект «Киевской старины» аж за п’ять років. Заплатив великі гроші, а згадки про свого «предка» так і не знайшов, бо її ніколи там не друкували.

ВІДГОМІН ВІКІВ

Наша дума, наша пісня
не вмре, не загине.
Т.Г. Шевченко

Українська пісня! То замріяно-журлива, як самотня тополя край села, то весела й дзвінка, мов той струмочок весняний, то гнівна, як розбурханий Дніпро. Хто її не любить! Але, мабуть, ніхто так не кохався в ній, як Дмитро Іванович.

Особливо його серцю були милі старовинні козацькі пісні, і коли Дмитро Іванович дізнавався, що в якомусь бодай найвіддаленішому селі є старий дід чи кобзар, який знає не відомі ще йому пісні, він негайно вирушав до нього.

У пошуках пісенного фольклору, так само як і музейних скарбів, він обійшов майже всю Україну. Мандрував по селах Катеринославщини, Харьківщини й Полтавщини, побував на Херсонщині і в Таврії, подорожував на Київщині та Чернігівщині.

Нелегкими були ці пошуки, доводилося багато в чому собі відмовляти, а то й лишатися без копійки в кишені, але пісня вела все далі й далі.

Дмитро Іванович швидко знаходив стежку до серця простих людей, особливо кобзарів, пастухів, старих селян. Він вважав за найкраще робити записи пісень та історичних дум з уст народних. Але ще краще, казав він, коли пісню одразу записати й на голос. Тоді вона зберігає свій національний колорит, свою неповторну чарівність.

Дмитро Іванович, бувало, запише пісню на голос, а потім і сам кілька разів проспіває, щоб добре запам’ятати мелодію, зберегти всі нюанси пісні такими, якими почув од співака.

В своєму житті він часто зустрічав людей, які не могли передати пісню словами: «Проказати — не прокажу, а проспівати, то доведу», їм краще вдавалося відтворити пісенну красу на голос, коли її проспівають. Траплялося й таке: запише якусь пісню зі слів, а коли виконавець співає її, деякі слова замінює. Тоді в записній книжечці з’являлося два, а то й три варіанти однієї і тієї ж пісні.

За своє життя Дмитро Іванович списав десятки записних книжок, до яких занотував крилаті вислови, прислів’я, пісні.

Його дуже сердило, коли він чув зіпсовану пісню, в яку вскочили слова, що засмічували й перекручували її зміст. Тоді вчений вдавався до старих людей, сивоусих бандуристів, літніх пастухів і отак добирався до чистих, незамулених джерел народної творчості.