Дуже боляче реагував Дмитро Іванович на те, коди хто-небудь із селян виконував пісні «без смаку, без складу і без ладу», а намагався співати рідні пісні «по-панському».

В таких випадках Дмитро Іванович клав перо й просив співака:

— Ти мені, козаче, заспівай старовинної — чумацької або козацької, такої, щоб аж за серце взяло.

Коли таке прохання дивувало співака, Дмитро Іванович підказував йому:

— А ви, голубчику, чули таку пісню:

Ой не знав, не знав козак Супрун,
Як славоньки зажити,
Зібрав військо славне
Запорозьке Та й пішов він орду бити.

— Чув, та забув на голос.

— Тоді слухайте — я заспіваю.

І він співав, та ще так, що в того «голубчика» аж сльози виступали на очах. Слухав він і думав: «От тобі й пан, а співає по-нашому, по-мужицькому!» І серце відгукнулося саме тією піснею, по яку приїхав «пан у капелюсі».

Ось так рядок за рядком, строфу за строфою і збирав Яворницький невмирущі скарби народної творчості. А 1906 року він видав у Катеринославі збірку «Малоросійські народні пісні», до якої ввійшло понад 800 пісень та історичних дум.

Аналізуючи зібрані перлини, професор Яворницький помітив, що найбільше збереглося українських пісень на Полтавщині. Полтавські наймити йшли на заробітки в Таврію, на Катеринославщину, Харківщину і довгими та курними шляхами несли з собою рідні пісні, сповнені смутку й гіркоти. Ці пісні переходили з роду в рід, тужливо линули над степовим безмежжям.

Зібрані скарби Яворницький розподілив на колядки й Щедрівки, веснянки та гулянки, пісні, що відображали щасливе й нещасливе кохання, пісні з родинного життя, весільні й колискові, пісні, що характеризують економічне життя людей, пісні історичні, сатиричні, жартівливі.

В багатьох із них оспівується боротьба проти соціального і національного гноблення, кріпацтва, бідування наймитів, чумаків… У цих піснях вчувається відгомін віків.

Записані пісні від людей різного віку, стану й фаху, От, скажімо, під однією з щедрівок читаємо позначку;

«С. Черевки, Полтавської губ., Миргор. повіту, с-ка Палажка Цапченкова, 17 р. 1904 р.».

До деяких пісень автор збірки дав пояснення, з якої нагоди і для кого ця пісня співалася. Так, після короткого тексту:

А в пана, пана
Собака п’яна,
Лежить на санях
В червоних штанях,
І люльку курить,
Та й пана дурить, —

записано: «Хутір Будаково, Полтавськ. губ., Миргор. у., мала дитина, 4 роки, поздоровляла пана на Новий 1904 рік».

Перед розділом «Веснянки» Дмитро Іванович робить таку коротеньку передмову: «Ці пісні співають з того дня, як почне кувати зозуля, і аж до самого Петра, цебто 27 червня».

Багато вчений записав пісень з уст людей рідної Сонцівки, Харківського повіту. Односелець Іван Пухан продиктував йому цікаву щедрівку. «Цю щедрівку, — писав Дмитро Іванович, — співають тільки великі хлопці, щоб виходило дуже гучно й товсто».

Часто надибуємо на легенди й пісні, записані від талановитого селянина — сліпця Хоми Провори, який жив у селі Богодарі, Олександрівського повіту, Катеринославської губернії.

Не всі пісні, що зібрав Яворницький, увійшли до книжки. Крім того, треба сказати, що й після виходу цієї збірки Дмитро Іванович збирав далі витвори пісенного фольклору. Він зібрав понад дві тисячі пісень.

СУПРОТИ НЕНАСИТЦЯ

На Дніпрових порогах, куди Д. І. Яворницький не раз приїжджав з екскурсіями, відвідувачів найбільше вабив Ненаситець, або Дід-поріг. Щоб його добре розглянути; Дмитро Іванович завжди виводив прибулих на високу скелю, яка звалася Монастирка. Звідси все було видно як на долоні.

Перед тим як спуститися з скелі, Дмитро Іванович не забував розповісти про одну багату землевласницю-скнару, яка зберігала рідкісні й коштовні речі музейного значення.

— До останніх років супроти Ненаситця красувався пишний сад, а в тому саду височів палац з мезоніном та колонами.

— Чий же це був палац? — спитали вчителі-екскурсанти.

— В ньому жила поміщиця В. І. Малама — далека родичка гетьмана Данила Апостола. В тому палаці зберігалося безліч коштовної старовини. Там були дві гетьманські булави — одна з слонової кості, друга оздоблена золотом, сукняний червоний жупан, три шовкові гетьманські каптани та гетьманське сідло, оздоблене рідкісними, блискучими камінцями. Та вся біда в тому, що власниця нізащо не хотіла розлучатися з своїми скарбами.

Дмитро Іванович тут же розповів, як він хотів забрати до музею гетьманське сідло й булаву. Тільки він ступив до садиби Малами, як її зразу ж сповістили, що прийшов невідомий чоловік. Вона замкнулася й наказала своїм вірним слугам бути на сторожі, нікого не впускати до її покоїв. А коли її повідомили, що прибув професор, вона насторожено спитала, відкіля він приїхав і в яких справах, їй відповіли — з губернії.

Поміщиця-відлюдок, яка до невідомих завжди ставилася підозріло, зажадала від гостя документа.