Та ой, як крикнув же та козак Сірко,
Та ой, на своїх же, гей, козаченьків:
«Та сідлайте ж. ви коней, хлопці-молодці,
Та збирайтеся до хана в гості!»
Та туман поле покриває,
Гей, та Сірко з Січі виїжджає,
Гей, та ми думали, та ми ж думали,
Що то орли та із Січі вилітали,
Аж то військо та славне Запорозьке
Та на Кримський шлях з Січі виїжджало.
Та ми ж думали, ой, та ми ж думали,
Та що сизий орел по степу літає,
Аж то Сірко на конику виїжджає.
Гей, ми ж думали, ой, та ми ж думали,
Та що над степом та сонечко сяє, —
Аж то військо та славне Запорозьке
Та на вороних конях у степу виграваэ.
Та ми ж думали, ой, та ми ж думали,
Що то місяць в степу, ой, зіходжає,
Аж то козак Сірко, та козак же Сірко
На битому шляху та татар оступае[9].
Так ось де вони, сліди історії, — в самому народі! Щиро подякував Яворницький дідам за розповіді та за гарні пісні і запропонував організувати на могилі Сірка поминки. Діди охоче згодилися.
На цій могилі, в садибі Є. Ю. Мазаєвої, стояв пам’ятник. Дмитро Іванович прочитав на ньому такі слова: «Року божого 1680, місяця августа 1-го дня, преставився раб божий Іоанн Сірко Дмитрович, отаман кошовий Війська Запорозького…»
Поки Дмитро Іванович записував ці слова до своєї книжечки, навколо могили зібралися люди. Один з дідів, на прізвище Іван Соломаха, порадив Яворницькому зайти до Грицька Безштанька, в нього, мовляв, є запорозькі речі.
Пішов. Тільки-но він спустився в одну вулицю, як біля воріт побачив дідуся, середнього зросту, сухорлявого, вже ослабленого прожитими роками.
— Чи не знаєте, діду, де тут живе Грицько Безштанько?
— Тут живе Грицько, та тільки не Безштанько, а Таран, на прозвище Слабий.
— Так це ви і е?
— Це я і є!
Сіли вони під хатою, і дідок довго розповідав Яворницькому про Січ, про Сірка, про войовничих і веселих запорожців.
ЛЕГЕНДАРНИЙ ЛИЦАР
Постать кошового отамана Запорозької Січі І. Д. Сірка значна сучасникові тим, що його життєвим кредо було: зміцнювати братерську дружбу між українським і російським народами. Він рішуче боровся проти ворогів цієї дружби і залишався вірним послідовником великого гетьмана Богдана Хмельницького. З російським царатом він не завжди доходив злагоди, з народом російським — завше. Природа щедро нагородила його розумом і дипломатичними здібностями. Козаки глибоко поважали й любили його за батьківську турботу, за мужність, винахідливість і простоту, за відданість своїй вітчизні.
З покоління в покоління передавали в народі перекази про Івана Сірка. Яворницький довго й наполегливо збирав і вивчав народні думи, пісні, перекази, а також і архівні історичні матеріали про Сірка. 1894 року в Петербурзі вийшла його книжка: «Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман войска запорожских низовых казаков».
Перегорнімо, шановні читачі, деякі сторінки цієї книги, а заразом ще й інші, де мовиться про цього ватажка.
Іван Сірко — син козака, родом з Мерефи, Харківської області. У народі живе старовинна легенда, що Сірко народився з зубами, а коли баба-повитуха піднесла його до столу, то він схопив пиріжок і з’їв його. Це була певна ознака того, що він усе своє життя буде гризти ворогів[10].
Сірко був зовсім неписьменний, але мав великий природний дар полководця. Друзі й вороги були про нього однієї думки: Сірко — людина рідкісного військового обдаровання й покликання.
Усе своє свідоме життя Сірко провів на війні і, як справжній патріот, присвятив його боротьбі з ворогами своєї вітчизни. Він з великою мужністю визволяв з неволі всіх, кого спіткала гірка доля, чи то був росіянин, чи українець, поляк чи литовець.
В боях з непроханими гостями він був надзвичайно хоробрий, нещадний, завжди вмів дати раду в найскрутнішому становищі. З десятьма запорожцями Сірко розбивав сотні ворогів, а коли біля нього була сотня козаків, він перемагав тисячі вояків ворожого війська.
«Ім’я його як ватажка оточене було ореолом нездоланного, і тому вороги боялися його більше вогню, більше бурі, більше пошесті світової»[11].
Любив Сірко повторювати прислів’я: «Нужда закон змінює». Дотримуючись цього прислів’я, він, як і всі запорожці, визнавав над собою владу російського царя ще з часів Богдана Хмельницького, та за давньою традицією інколи входив у зносини з сусідніми державами й сам вирішував з ними питання миру й розмиру.
Легенда переповідає, що Сірко перемагав не тільки людей, а й чортів. У творах Яворницького є, зокрема, такі рядки: «Річка Чортомлик, де стояла Січ за Сірка, від того й зветься так, що в ній Сірко вбив чорта, який хлюпався у воді: він тільки мликнув вверх ногами, коли Сірко луснув його з пістоля»[12].
Вперше на історичну арену Сірко виступив як вінницький полковник, а вже через три роки він очолював Запорозьку Січ. Він брав найактивнішу участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 років проти іноземного поневолення і за возз’єднання України з Росією, боронив Україну від лихих наїзників. Сірко був непримиренний не тільки до зовнішніх ворогів, але й до своїх зрадників гетьманів, які виступали за відрив України від Росії. У 1670 році Сірко порвав з ставлеником султанської Туреччини правобережним гетьманом П. Дорошенком, але боротьби із завойовниками не припиняв і до кінця свого життя виступав за зміцнення братерської дружби російського і українського народів.