«1887 року, 14 червня, відвідав чарівну Качанівку Дмитро Іванович Яворницький, коли повертався з Соловецького острова після розшуків там могили останнього кошового» отамана Петра Івановича Калнишевського».
НА МОГИЛІ СІРКА
На віддалі семи кілометрів од старовинного міста Нікополя, на крутому березі Дніпра, лежить гарне козацьке село Капулівка. Влітку Капулівка потопає в зелених фруктових садах. І хто б сюди не зайшов, обов’язково запросять селяни оглянути могилу кошового отамана Івана Сірка.
Тут, на Нікопольщині, чи не найбільше лишилося слідів від запорозького козацтва. На тому місці, де тепер Нікополь, стояла довгий час Микитинська Січ. 1648 року тут обрано Богдана Хмельницького на гетьмана. З Микитинської Січі
Богдан Хмельницький виступив у похід на польську шляхту. Як відомо, невдовзі відбулося історичне возз’єднання українського народу з братнім російським.
Перед тим як піти в Капулівку, Яворницький пробрався на високий острів Чортомлицький і оглянув руїни колишньої Чортомлицької Січі.
Столітні діди з Капулівки розповідають, що спочатку могила Сірка була на півострові Чортомлик, але в другому десятиріччі XIX століття її перенесено на нове місце. Однієї весни Дніпро загрожував затопити півострів. Тоді капулівські селяни разом з жителями села Покровки та інших сусідніх козацьких сіл перенесли труну з прахом отамана в село Капулівку, поховали на урвищі і, за козацьким звичаєм, шапками насипали над труною могилу.
Талановитого, хороброго козацького воєначальника Івана Сірка вісім разів обирали кошовим отаманом на Чорто-млицькій Січі, чого не заслужив жоден кошовий в історії Запорожжя. Сірко був організатором численних переможних походів запорожців проти загарбників. Це він протягом двадцяти років боровся проти татаро-турецьких наїздів, змушував своїх ворогів тремтіти за морем і за горами, а коли вони насмілювалися йти на Україну по «ясир», цебто брати людей в неволю, Сірко рубав їх на полі й на морі, продирався через Перекоп аж у самий Крим і наганяв там такого переполоху, що грабіжники мусили кидати награбоване й чимдуж поспішати назад боронити свої улуси.
Не раз ходив він і на турецькі заслони по берегах Чорного моря, зруйнував, зокрема, місто Очаків, а 1675 року очолював спільний похід запорозьких козаків і братнього російського війська проти ординців.
З усіх кошових, що були до й після нього, Сірко був найяскравішим виразником інтересів народних мас і тому мав велику популярність не тільки на Запорожжі, а й серед широких кіл українського селянства.
У Капулівці Дмитро Іванович кинувся шукати старих, дідів. Перш за все він зустрівся з дідом Кіндратом Дивниченком, про якого казали, що він «балакучий» і «дуже» кохається у запорозькій старовині.
Це був середній на зріст дідусь, геть білий, як молоко, з навислими над очима, мов острішки, сивими бровами, з маленькими, глибоко посадженими, але живими й повними вогню й веселості очима, з свіжим, майже юнацького кольору обличчям. Симпатичний і приємний дідусь з першої зустрічі сподобався професорові і назавжди залишив у нього світлі спогади. Він ще раніше чув про історика Яворницького й охоче йому розповів кілька легенд про Івана Сірка й про Чортомлицьку Січ.
«Це було давно-давно, — оповідав дід, — коли я був ще малий. Минуло чимало років від того, як Сірко був, а слава його й досі не пропала: він був для ворога страшний, а для православних милостивий. Оце ж я хочу розказати, як одного разу християн забрали в полон ординці і як їх визволив Сірко. Одного разу запорожці пішли кудись у похід, а татари вскочили у Січ та й ну хазяйнувати там. Як хотіли, так і хазяйнували: всіх православних християн забрали та й повели в полон. А вони, бідні, не хочуть іти, плачуть та ридають, а ординці на плач не вдаряють та нагайками їх підганяють. Дізнався про це Сірко, зібрав своїх козаків та й погнався за ордою в погоню, православних людей визволяти. Бачить Сірко, що татар багато, а козаків мало, летить, як птиця, а сам хитриться. Стали козаки доганяти орду, спинив тоді Сірко коня та й кричить на козаків: «А постійте, братця, підождіть, не шевеліться!» Устав з коня, віддав його якомусь козакові, а сам кувирть! — та й зробився хортом, такий став гарний хорт! Нагнав орду, а вони побачили хорта, сподобався він їм, і взяли його, нагодували й напоїли. От як привик до їх хорт і як стали вони десь відпочивати, то він їм таке зробив, що вони всі поснули. Тоді Сірко повернувся до козаків, забрав їх з собою, приїхав з ними до орди та й вирубав їх усіх сонних, а християн понад шість тисяч забрав назад. Християни дуже раділи, що вернулись на свободу, подякували Сіркові і попливли Дніпром додому, а Сірко поїхав на Січ з своїми козаками»[8].
Залишивши привітну хату дідуся Дивниченка, Дмитро Іванович попрямував до другої хати, де зустрів цілу групу дідів. Тут були Трохим Лисий, Федір Коваль, Микита Явтушенко, Іван Соломаха. В їх товаристві професор просидів далеко за північ. Мова більш за все йшла про Сірка. Дід Микита Явтушенко мав добрий голос, співав старовинні пісні. Він виконав одну пісню про Сірка, яку зразу ж записав етнограф до своєї книжечки. Потім співав Дмитро Сукура.