Такі ж камери були і в Прядильній вежі. Досить сказати, що одна тільки стіна цієї вежі була завтовшки дев’ять аршин. У цій стіні була зроблена камера, в якій панувала темрява й сморід. Ось як про неї писав Дмитро Іванович:
«Вона зроблена на зразок арки і має вигляд великої печі для варива, її довжина становить чотири з половиною аршини, висота має понад два аршини; в ній не було ні грубки, ні вікон, ні меблів сидіти й відпочивати; зовнішній світ проходив сюди через невеличку, зроблену в стіні щілину, розміром заввишки 5 вершків і завширшки 2 вершки, через яку просовували в’язневі харч і воду. Камера зачинялася двома дебелими дверима: зсередини — залізними, а зовні — дерев’яними… обоє дверей замикались величезними пудовими замками»[3].
Від старожилів-монахів учений з гіркотою в душі дізнався, що саме у цій кам’яній могилі ув’язнений Петро Калнишевський просидів чверть віку.
Вартові, монахи і сам архімандрит пильно стежили за тим, щоб П. І. Калнишевський під час прогулянок або відвідування собору не бачився і не розмовляв з сторонніми людьми. Лише кілька слів почули від нього богомольці, про які дізнався допитливий історик і заніс їх до своєї книги. Ось вони:
«Прийшли ми до трапезної, — розповідав самовидець-богомолець, селянин Лукін, — перед обідом, чекали монахів з порціями. Коли це проходить чоловік незнайомий у супроводі трьох солдатів з рушницями і питає нас: «Хто царем тепер? Як царі живуть тепер і як ведеться на Русі тепер?» Ми відповідали, що царем Олександр Павлович; живуть, як і раніше. Він би й ще розпитував нас, та солдати не дозволили. «Від цього чоловіка, — казали вони, — відійдіть геть, з цим чоловіком не слід вам розмовляти». І монахи теж заборонили. «Архімандрит побачить, — казали вони, — так недобре вам за це буде». Коли появився архімандрит, він підійшов до нього для благословення. «Древен ты еси, землею пахнеши», — сказав архімандрит тому чоловікові. І справді, він був дуже кволий і старий. Тут він і життя своє скінчив. Пізніше монахи казали, що це якийсь кошовий отаман»[4].
Яворницькому впало у вічі те, що монастир заманливо звернений до моря Святими воротами, крізь які входили архімандрити, царські достойники і єдиний раз за життя — в’язні. Над воротами звелась цибулиною Благовіщенська Надвратна церква. Правий ріг муру завершує монументальна Коржна башта, побудована спеціально для тюрми, лівий — башта Прядильна. В ній колись містилася канатна фабрика. Відома башта ще й тим, що на її першому ярусі розташований сухий каземат, в якому пробув останні дев’ять років неволі Калнишевський. Позаду — башта Нікольська, Квасоварна, Пивоварна, Архангельська й, нарешті, — Головленкова. Це найстрашніша тюрма, в якій мав силу прожити старий дідуган шістнадцять років. Архімандрит Ієронім, що змінив жорстокого Досифея, не змилосердився над старцем, перевівши його в «комфортабельний» — кам’яний мішок Прядильної башти. Хто потрапляв у ці каземати, того можна було викреслити з життя. Про них нічого не знали ні родичі, ні друзі, ніхто не бачив їхніх сліз, не чув стогону і прокляття. Минали роки, десятиліття, але, опріч вартового, в’язні більше нікого не бачили до самої смерті.
Від живих свідків, літніх монахів, Яворницький довідався, в яких тяжких умовах перебував Калнишевський у камері Прядильної башти:
«…Коли кошового перевезли з Прядильної камери в інше приміщення, то від нього залишилося в камері більше як на два аршини нечистот; що, просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли великі пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з гудзиками, розпався на лахміття і звалювався з плечей»[5].
Все це багато чого відкрило Яворницькому, але на цьому він не зупинився. Його тягло до монастирських архівів. Документи, які він знайшов, уже не задовольняли його. І от він знову гортає пожовклі від часу аркуші.
Умови праці дослідника були дуже несприятливі: він терпів холод, недоїдання й недосипання; навіть у літній час доводилося одягати пальто. Серед запилених сувоїв грубого паперу Дмитро Іванович, напружуючи зір, вишукував кожне слово, яке стосувалодь імені кошового.
Коли Яворницький був там, то узнав, що в такі архіви, які дуже суворо оберігаються від стороннього ока. Отут стала в пригоді «біблія».
— Збираючись у дорогу, — розповідав Дмитро Іванович, — я знав, що на Соловках зустрінуся з монахами, від яких буде залежати успіх моєї розвідки. Тому наперед дещо з собою захопив. Я повіз чародійну вологу. Але не в звичайній пляшці, а в «святій біблії», бо везти туди спиртові напої суворо заборонено.
Таку «біблію» за його замовленням зробили в Петербурзі. Там він і наповнив її чистим, найміцнішим спиртом. Зовні ця «свята» книга була схожа на справжню біблію, але всередині була порожня і вміщувала три літри спирту. Щоб не викликати підозри, «біблія» мала кольорову стрічку для перекладання сторінок, а насправді нею прикривався чопик яким було загвинчено отвір до спирту.
І що ж, історик не помилився. «Біблія» йому дуже допомогла, бо, як виявилось, цю «вологу й монасі приємлють». Ось копається Яворницький в архівному мотлосі. Біля нього-весь час на сторожі — монах. Його прислав сюди архієрей, щоб наглядав за допитливим істориком. Дмитро Іванович каже йому: