— Як нема! А Георгій Саакадзе! Він майже в той же час, як і Богдан Хмельницький, боровся за об’єднання Грузії. Але нам хочеться більше знати про славного українського гетьмана, щоб гідно відтворити його образ на грузинській сцені.

— Ну що ж, добре діло задумали. Допоможу чим зможу. Допитливі митці Васадзе й Гамрекелі знайшли у Яворницького багатий матеріал, що міг надати майбутній виставі українського національного колориту. Гостей насамперед зацікавили знамениті малюнки дубових воріт Запорозької Січі, які були так оковані залізом, що, здавалося, й з гармати їх не проб’єш. Художник зразу ж дістав блокнот і змалював ці ворота олівцем.

Потім Дмитро Іванович пішов до другої кімнати й приніс звідти запорозьку шаблюку, пістоль і булаву.

— Ось, мої генацвалі, — так, здається, називають у вас друзів, — розглядайте і малюйте. Все це вам знадобиться.

В блокноті художника швидко з’явилися гетьманське вбрання, люлька, булава. Не забув Дмитро Іванович показати гостям і посуд, орнаменти української вишивки.

А коли історик показав гостям репродукції малюнків Васильківського й Самокиша з унікального альбому «Украинская старина», в гостей аж очі розбіглися. Найбільше їх зацікавили там типи козаків, їх костюми й побутові речі.

Кілька годин просиділи грузинські артисти над цим рідкісним альбомом. Це була для них справжня знахідка.

Блокноти були вже заповнені, але гості не поспішали йти.

— А який був дяк у Січі? — спитали вченого. Дмитро Іванович усміхнувся. Він пригадав комедійні епізоди дяка-запорожця.

— Дяк у Січі був незвичайний. Він ходив у підряснику, але за поясом носив пістоля, а збоку в нього висіла шаблюка, й на шиї теліпався хрест. Коли треба було послужити козакам, дяк не шкодував своєї голови. Він і в розвідку ходив, і в бою не пас задніх. Перед тим, як прийняти прибулого в Січ новака, він звичайно питав:

«У бога віруєш?»

«Вірю!»

«Перехрестися! А горілку п’єш?»

«П’ю!»

«Зразу видно, що істинно християнська душа!»

Після цього дяк наливав у ківш горілки й підносив новому січовикові, а на закуску тикав йому тараньку. Коли горілки було мало, то беріг її для себе, а новакові давав нюхати тільки хвоста тарані.

Хоч січовий дяк і побожна людина, та до горілки був дуже швидкий. Інколи так надудлиться, що всю свою духовну одежу й хрест у корчмі проп’є. Але козаки прощали йому це; бо вважали дяка за свого вірного побратима…

— За п’ять годин, — згадує Васадзе, — ми тільки побіжно познайомились з дуже цінними для нас матеріалами, зібраними невтомними руками вченого.

Професорові дуже подобались гості з Грузії. Він не хотів їх відпускати, пропонував почаювати з ним, але гості помітили, що господар утомився, й стали прощатися.

Повернувшись до Тбілісі, артисти гаряче взялися готувати прем’єру «Богдан Хмельницький». 5 лютого 1939 року в Тбілісі відбулася ця вистава, що пройшла дуже успішно. Грузинські митці надіслали Дмитрові Івановичу листа, в якому сердечно дякували за теплу зустріч у будинку біля Дніпра й за щедру допомогу.

І ЧОРТ У МОНАХИ ПІШОВ

Одного разу я був очевидцем, як академік Д. І. Яворницький записував народні легенди про чортів.

Ми втрьох — Дмитро Іванович, молодий поет Федір Петлиця і я — сиділи в кабінеті директора музею.

— То про якого чорта, молодий чоловіче, ви мені ще хотіли розповісти? — спитав Яворницький місцевого поета-початківця, котрий носив при собі повний портфель легенд про чортів, відьом, упирів та всяку іншу нечисть.

— У мене є легенда про такого чорта, що ви, Дмитре Івановичу, ахнете! — похвалився Петлиця.

Вчений-етнограф витяг з кишені маленького блокнота, олівця і поклав на стіл. Він радів, коли його кореспонденти приносили нові записи народної мудрості.

— Цікаво, розкажіть, послухаю.

— Жив на світі чорт-душогуб. Він усе життя підкусював людей: одного утопив у Дніпрі, другому допоміг у зашморг шию закласти, третього довів до самогубства; багато душ загубив. А вже під кінець свого життя став немічний, малоздатний на лихе діло. Тоді найстарший в них — Вельзевул — покликав його до свого кабінету та як гаркне:

«Геть з мого пекла, дармоїде, з тебе тут ніякої користі!» Вийшов чорт з пекла та й задумався: що робити, куди йти? Та й подався безробітний дідько на старість літ до монастиря. Там він переодягся в ченця, став смирненький раб божий і ввійшов у довір’я до духовної братії. Йому повірили, мовляв, старий дід причвалав сюди на покаяння. Одвели для нього келію, взяли на харчі.

Прожив чорт у монастирі півроку; од’ївся на дармових харчах, аж вилискує. Все йшло гаразд. Але так тривало недовго. Від неробства чортяку нудьга заїла. Тоді згадав свою колишню професію і взявся за діло: почав спокушати ченців. Одного схимника довів до того, що той кинув монастир. Другого все пригощав самогоном, поки зробив з нього п’яницю-буяна. Третього штовхнув на крадіжку грошей у богомольців.

Біс так закрутив своє чортяче колесо, що добрався аж до самого ігумена — підкинув йому в келію молоду красуню. І той спокусився. Знелюбили за це ігумена, позбавили його сану. Однієї пізньої ночі ігумен з досади втопився в монастирському ставку.