Жінки попрощались і, виходячи з подвір’я музею, промовили, зачудовано хитаючи головами:

— От тобі й дід…

ГОСТІ 3 ГРУЗІЇ

В останні роки життя Дмитра Івановича, коли він був уже слабий, доглядала Катерина Іванівна Литвиненко. Вона зберегла в пам’яті імена багатьох шанувальників академіка Яворницького й допомогла мені розшукати тих людей, які здалека приїздили до нашого історика.

— А чи ви чули, як до Дмитра Івановича приїздили артисти з Грузії? — якось спитала вона мене.

— Ні, про це я не чув. Що ж то були за люди?

— Хто саме — не знаю, але добре пам’ятаю, що вони все про Богдана Хмельницького його розпитували.

Кинувся я розшукувати цих людей. Написав листа в Тбілісі до народного артиста СРСР Акакія Олексійовича Хорави. Від нього я одержав таку приємну відповідь:

«Шановний Іване Максимовичу!

Відповідаю з великим запізненням. Прошу пробачити. Був за кордоном. На жаль, я не був знайомий з Д. І. Яворницьким. З ним зустрічався А. Васадзе, який їздив до нього в справі постановки в нашому театрі «Богдана Хмельницького». Васадзе працює в Кутаїському театрі ім. Л. Месхішвілі художнім керівником. Ніяк не вдалося мені з ним зустрітися. Скоро я поїду до нього в Кутаїсі й попрошу написати про Яворницького. Було б добре, якби і ви йому написали. Бажаю вам успіху у великому патріотичному ділі — увічненні пам’яті видатного художника, вченого, діяча української культури Д. І. Яворницького. З щирою пошаною до вас А. Хорава».

Цей лист підказав стежку, якою треба було простувати в дальших пошуках.

І ось переді мною спогади, які надіслав народний артист СРСР лауреат Державної премії Акакій Олексійович Васадзе. З них я дізнався, що 1939 року грузинські артисти надумали поставити п’єсу Корнійчука «Богдан Хмельницький». Переклав п’єсу ПІалва Дадіані, режисуру й постановку взяв на себе Ак. Васадзе, художнє оформлення готував Іраклій Гамрекелі, музику — Реваз Габічвадзе…

Поки розподіляли ролі, знайомилися з текстом, усе йшло гаразд, усі були захоплені. Коли ж узялися безпосередньо втілювати авторський задум у сценічні образи й готувати декорації, виявилося, що артистам і режисерові бракує конкретного уявлення про Україну та її героїчну історію, не все в ній зрозуміле. І ось грузинські митці надумали поїхати на Україну, побувати в Харкові, Одесі й Києві. Тут вони жадібно кинулися вивчати старовинні зразки матеріальної і духовної культури українського народу, перед ними широко розчинили свої двері столичні музеї;

артисти зустрілися з автором п’єси О. Корнійчуком, завітали й до Гната Юри.

— Скажіть, будь ласка, — звернулись вони до Ґната Петровича, — де б нам знайти знавця Запорозької Січі?

— А що вас цікавить?

— Для нової вистави нам треба все, що відбивав український національний колорит. Ми вже добре вивчили шевченківського «Кобзаря», знаємо рєпінських «Запорожців». Але цього замало.

Гнат Петрович подумав трохи і сказав:

— От що, друзі мої, беріть квитки на пароплав та рушайте до Дніпропетровська. Там живе історик Яворницький. Він знає запорожців, як свої п’ять пальців. Передайте йому земний уклін від мене.

На пароплаві їхали Васадзе, Гамрекелі разом з своїми дружинами. Вони вперше бачили Дніпро.

«Незабутнє враження справила на нас подорож від Києва до Дніпропетровська, — пише в своїх спогадах Васадзе. — Тридцять шість годин ми майже не покидали палубу, милуючись мальовничими берегами великої української ріки».

Пароплав прибув о 3 годині ночі, а рано-вранці гості були вже на порозі будинку Яворницького. Назустріч їм вийшов посивілий господар. Перед ним стояли двоє засмаглих молодих людей, акцент яких одразу виказував їхнє національне походження.

Професор сказав жартома:

— Я думав, що ви прийшли відібрати мій останній, курінь, але бачу, що ви милі люди, тож прошу до господи. На жарт Яворницького грузини теж відповіли жартом:

— Шановний професоре! Запорожці були такі ж хоробрі лицарі, як і грузини, — тим-то вам, запорозькому батькові, немає чого нас боятися.

Всі засміялись, і одразу запанувала атмосфера невимушеності й щирості, ніби господар і гості давно знають одне одного.

— Що ж вас, друзі мої, привело сюди аж із Кавказу?

— Допоможіть нам, професоре, поставити на грузинській сцені «Богдана Хмельницького».

— Так-таки й допомогти! Та я ж не артист!

— Ви, Дмитре Івановичу, більше ніж артист. Ми багато чули про вас і в Києві, і в Харкові. До вас, як бджоли на нектар, линуть з усіх усюд письменники, артисти, музиканти. Всі до вас ідуть за добрим словом. Не відмовте й нам.

Дмитро Іванович охоче відчинив двері своїх кімнат, повів гостей до вітрин, познайомив їх з численними картинами, якими були прикрашені стіни в домі, й до кожного експоната він давав вичерпні пояснення. Потім Дмитро Іванович присів у крісло, склав руки на грудях і спитав:

— А чому це ви зацікавилися Богданом? Хіба у вас немає своїх героїв?