Чорт зробив своє діло, скинув чернече вбрання і гайнув знову до Вельзевула:
«Ти мене вигнав як ледацюгу, — докірливо кинув тому, — а я не такий!»
«Що ж ти таке добре зробив для нас?» — поцікавився Вельзевул.
«Проліз до монастиря і там такого накоїв, що ченці з глузду з’їхали, почали пиячити, кидати свої келії і вже скоро всі поженяться. Монастир став корчмою, службу божу нема кому правити, ігумен закрутився з молодицею і втопився».
Похвалив його Вельзевул за добрі діла і знову прийняв капосного чортяку до свого штату…
— Е-е-е, бачу, що це не простий у вас чорт, закадишний, — сказав Яворницький і засміявся у свої козацькі вуса.
— Ні, Дмитре Івановичу, не простий, вислужений чорт! Коли Федір Петлиця розпрощався й вийшов з кабінету, я запитав історика-фольклориста:
— Скажіть, Дмитре Івановичу, чого ви сміялись, коли Петлиця розповідав свою легенду?
— Скажу: про цього чорта він мені вже розказував, але забув. Але тепер чую, що по-новому, тонше пряде… Бачу, що бреше, але бреше до ладу, художньо, а це вже — творчість! Оцей варіант його домислу я й записав, щоб додати до того чорта, про якого він мені розповідав півроку тому…
ДОБРІ СУСІДИ
…До революції та й у роки громадянської війни перед будинком Дмитра Івановича весь майдан заріс дикими хащами густого бур’яну. Ніхто тоді не розводив квітів, не вирощував декоративних дерев, як це робиться тепер. 1921 року Дмитро Іванович порадився з своїм сусідою Ларивоном Омеляновичем Подолинним і вирішив засіяти майдан просом.
— А чим же ми будемо орати? — спитав Ларивон Омелянович.
— Як чим? Волами та плугом!
— Де ж ми їх візьмемо?
— Ви про це не турбуйтесь, я вже подбав. Дмитро Іванович звернувся до Катеринославського окрпродкому по допомогу. Другого дня в його розпорядження передано на цілу добу дві пари дужих волів, плуг і борону. Дмитро Іванович сам ходив за плугом, орав землю, а потім почепив через плече мішок з просом і засіяв ним бороновану землю.
Зібраний врожай Дмитро Іванович поділив так: частину дав своєму сусідові, меншу частину залишив собі, а решту проса зшеретував і віддав до обласної лікарні на харчування хворим, бідним вдовам та сиротам.
— Мій батько, — згадує син Подолинного Володимир Ларивонович, — мав шість колодок бджіл, виростив садочок. Дмитро Іванович щонеділі заходив до нас — милувався пасікою, давав цінні поради, як доглядати бджіл та садок. Він дуже цікавився всією нашою сім’єю.
Мати Володимира Ларивоновича Подолинного — Ганна Олександрівна — була родом полтавка, смуглява, чорноока, вродлива жінка, вміла співати старовинних українських пісень. Часто вчений просив її заспівати, й вона охоче співала, а Дмитро Іванович записував пісню на слова й на голос. Одного разу Яворницький приніс з музею жіноче українське убрання, що його носили на Полтавщині, попросив Ганну Олександрівну надіти. Господиня вбралася й причепурилася, стала як квітонька.
— А ви вмієте танцювати? — поцікавився Дмитро Іванович.
— Аякже, вмію, не забула.
— Ану, спробуйте, будь ласка, українського гопачка. Де не взявся баяніст, заграв гопака. Враз Ганна Олександрівна вдарила об землю закаблуками і вихором закрутилася навколо поважного гостя. Дмитро Іванович задоволене всміхнувся.
— Досить, досить. Це добре, що ви не розучилися танцювати.
Потім він сфотографував її і ці фотознімки надіслав Реніну для якоїсь картини.
Через деякий час коштом та за вказівками Дмитра Івановича пошили український костюм і Володі: червоні з підківками чоботи, козацькі широкі штани, вишиту сорочку та сиву смушеву шапку з червоним верхом, а до того ж оперезали кашеміровим поясом. Коли Володю одягли, прийшов Яворницький з фотографом і кілька разів сфотографував парубка в різних позах. Ці фото Яворницький теж надіслав Репіну.
…Одного разу, будучи в запорозькому відділі музею, старий сусіда спитав Дмитра Івановича:
— Скажіть, що це за прапор, де ви його здобули?
— Е, козаче, любий, це запорозький прапор, тільки це копія. Оригінал прапора — в Ленінграді, в Ермітажі.
— А хіба не можна оригінал сюди привезти?
— Та я хотів був доскочити того прапора, та не дали. Я вже віддав для Ермітажу кілька десятків дублетних експонатів з археологічних розкопів, але й це не допомогло. Довелося погодитись на копію, а на додачу взяв од них кілька запорозьких пістолів, шабель тощо.
Дмитро Іванович підвів гостя до вітрини й показав цікаву знахідку, яку йому пощастило здобути під час розкопування могил, — бронзове люстерко з держальцем. Хоч це люстерко пролежало в могилі тисячоліття, але воно добре збереглося. Археолог пишався ним і частенько розповідав відвідувачам історію, як це люстерко хотіли в нього забрати в Петербург.
— Якось у столиці чиновники з міністерства освіти дізналися, що я викопав оце люстерко. Прийшов лист — негайно вишліть бронзове люстерко в Петербург на огляд. Що тут робити? Я й подумав: «Як тільки вишлю, то вже не побачу його, як свого вуха», — а мовчати не можна: начальство ж вимагає! Покликав я сторожа музею та й кажу: «Ось тобі, Іване, тридцять копійок, піди на базар і купи старе відро». На другий день іржаве дно з цього відра я послав у міністерство. І що ж? Через п’ять днів мою посилочку повернули назад, а слідом за нею — лист. У ньому чиновники писали: «Повертаємо через непотрібність!»