— Навіщо ви чистите? — питали його. — Ви ж сьогодні не стріляли.
— Справжній мисливець, — відповідав він, — хоч і не стріляє, а чистить і змащує свою зброю. Такий у мене здавна звичай.
Одного разу Поплавський повернувся з лісу дуже схвильований.
— Іду я лісом, — каже він, — коли чую поблизу — бах, бах! Я туди. Глядь, а мій сусіда-мисливець Іван Лебідь бігає, як несамовитий, біля кущів і палить у щось. Після кількох пострілів підскочив він до куща й витяг дику качку з обвислими крилами. Я підійшов до нього й питаю:
— Що тут сталося? В кого стріляли?
— В качку! — відповів захеканий сусіда. — Оце ледве вбив. Ну й хитра ж яка, все добирала способу втекти. Та від мене не втече: я все ж таки добив її!
— Як добив? Що за качка? Покажіть мені.
— Та підранок. Мабуть, якийсь мисливець-невдаха підстрелив, а не знайшов, то вона й ховалася, поки я її не надибав, — вихвалявся Лебідь.
Поплавський аж затремтів од гніву.
— Кровожерна ж ви людина! Добивати підстрелену птицю може тільки бузувір! У вас не серце, а камінь. Знекровлена, виснажена істота сиділа під кущиком, чекала щасливого дня, щоб піднятися в повітря й розшукати своїх діточок, а ви… Ех!
Поплавський безнадійно махнув рукою, круто повернувся й пішов своєю дорогою. Іван Лебідь стояв з качкою в руках і не знав, що з нею робити. Напевне, і він жалкував, та було вже пізно.
Дмитро Іванович зняв окуляри, похукав на них і витер носовичком скло. У нього ледь помітно тремтіли руки.
Після цього оповідання асистентка хірурга вже не дивувалася більше, що дивак професор приніс їй лікувати свійську качку…
ЧАРІВНИЙ КУТОЧОК
Один із шанувальників Яворницького сказав мені, що в Києві живе Григорій Іванович Мусієнко, який добре знав Дмитра Івановича протягом десяти років. Якось я приїхав до столиці й звернувся в довідкове бюро. Мене повідомили, що той, хто мене цікавить, живе на Стадіонній вулиці, недалеко від вокзалу.
І ось я біля воріт чепурного одноповерхового будинку. Натиснув па кнопку. За хвилину відчинилася хвіртка. Переді мною стояла привітна літня жінка й ласкаво запрошувала зайти в двір.
Тут рясно цвіли яблуні, груші, абрикоси, вишні й сливи, а біля веранди тішили очі барвисті клумби запашних квітів. Цей чарівний куточок щедро осявало ласкаве проміння травневого сонця.
Серед цього земного раю стояв з шлангом у руках сухорлявий, рухливий чоловік середнього зросту, з чисто виголеним обличчям, засмаглими дужими руками. Одразу було видно, що господар кохається в садівництві. Він шанобливо запросив мене на веранду.
— Добрі люди, Григорію Івановичу, сказали мені, що ви довгенько приятелювали з Яворницьким, — почав я. — Розкажіть, будь ласка, мені про нього. Обличчя господаря тепло усміхнулося.
— Треба, мабуть, покликати й дружину, Ганну Миколаївну, — сказав Григорій Іванович. — Вона теж добре знала Дмитра Івановича.
І ось за столом нас троє. До лагідного щебетання пташок у садку долучається співучий голос Григорія Івановича.
— Я добре знаю цю милу, задушевну людину. З Дмитром Івановичем я познайомився через рідну сестру Лесі Українки — Ольгу Петрівну Кривенюк. Десь ще до революції я завідував у селі Лоцманській Кам’янці гідрометеорологічною станцією. Зі мною скоїлося нещастя — випадково відчикрижив бритвою півпальця. Мені допомогла лікарка Ольга Петрівна Кривенюк. Перев’язуючи поранений палець, вона з якоїсь нагоди згадала добрим словом Яворницького. Дмитро Іванович допоміг їй улаштуватися тут лікарем, а її чоловікові — службовцем у Держбанку.
З приводу цього Пчілка писала до Яворницького:
«Вельмишановний Дмитре Івановичу! Вітаю вас з Великим Днем, бажаю весело святкувати. А я тут зосталась сама як палець… Не поїхала нікуди, щоб не було знов перерви у виході з «Рудним краєм»… Оце все жду, чим скінчиться справа з затвердженням моєї дочки в с. Кам’янці. Чи не пособили б ви там словом де слід? З прихильністю О. Пчілка 8/IV 1911 р.»[69]
Якось Мусієнко зайшов до музею, щоб познайомитися з Яворницьким. Він передав щире привітання від імені Ольги Петрівни, й відтоді вони й заприятелювали.
Вдома у Дмитра Івановича була величезна бібліотека. Там зберігалося понад чотири тисячі рідкісних книжок. Господар частував ними своїх близьких і знайомих, але не спускав з своїх очей жодної книжки.
Якось до нього звернувся Мусієнко:
— Дайте мені, Дмитре Івановичу, що-небудь почитати.
— Я, чоловіче, все можу вам віддати, але книжки — ні. Хочете — беріть, сідайте в моїх кімнатах і читайте скільки завгодно, а додому — не дам. Чому? Сам такий — як побачу рідкісну книжку, візьму її до рук, то вона вже в мене і залишиться…
— Я вам дам будь-який завдаток, тільки дозвольте взяти додому.
— Ні, голубе, хоч тисячу карбованців давайте, не візьму: загине книжка — ні за які гроші її не купиш. Читайте тут. А коли хочете, приходьте в музей, сідайте і працюйте скільки духу стане, а виносити я нікому не дозволяю.