— Ні. Не голодна. Катруся мене накормила, — відповіла вона.

Я глянув здивовано. Катруся? Вони вже знайомі? І напевно розмовляли? Лена, як звичайно, відгадувала думку. — О, вона чудова! Вона мені дуже подобається.

— Ви розмовляли?

— Дуже довго. Вона мене зустріла, як твою кузинку.

— Але сідай, — сказав я. Я вказав на велику вітальню, на мій великий, улюблений, мишатий фотель в куті під лямпою з різьбленим, покритим шкірою, столиком. Вона обережно, недопасовано сіла, виняла зі своєї пом’ятої, витертої торбинки якісь французькі цигарки в поганому опакованні, дістала цигарку, я подав їй запальничку, підставив попельничку і сказав: — Чи можу щось запитати?

— Чому ні.

— Де те янголятко, про яке ти писала?

— О, ти чудовий! І ти повірив?

— Чому не мав вірити?

Вона не відповіла одразу, відсутньо думала, втягала і випускала дим і по часі сказала: — Це просто була примха. Ти мусиш мене знати. Думаєш, що ось тепер я приїхала до тебе? Я приїхала побачити, як цвітуть яблуні, як будеш ти реагувати на мій новий вигляд, побачити що тут діється. А тебе… Повір… Я вже забула.

— Чи також примха?

— Ні. Гола правда.

— Гола правда?

— Сумніваєшся? Наше минуле? Ми ж не бачились, Фата-моргана.

— Ти зовсім розгубилася. Париж тебе обдурив, — сказав я і відчував, що в мені наростає обурення, що хочеться сказати правду. — Ти обернулася в мавпу і виглядаєш, як паризька проститутка.

— То що я? Мавпа чи проститутка? — питала вона спокійно.

Я намагався бути також спокійним. — І те, і друге. І щось третє…

— Ти дуже не любиш Парижу?

— Мені байдуже. Там самі генії. Все знаючі… І краще знаючі… Детрити.

— Гнила Европа, — спокійно іронізувала Лена.

— Ніяка Европа. Шостий континент. Самостійна і ізольована плянета. Без повітря і віддиху. Де дуріють з нудоти.

— О, як зворушливо. Бідний Париж!

Мені хотілося більше лаятись, сказати щось діткливе, наговорити багато поганих, брудних слів, але Лена поглядала на мене крізь дим гіркої, поганої цигарки з такою раззброюючою, незалежною і щирою іронією, з такою безпосередньою вищістю і поблажливістю, що це відбирало у мене слова. Це мене ще більше сердило, я не мав її акторських талантів, але я почав також натягати маску іронії, байдужости, незалежности, я засів у новенькому фотелі насупротив неї, заложив ногу на ногу, не курив, але взяв до рук аметистового кольору попельничку з чеського скла, бавився нею і чекав на її мову.

— О, Павле! Ти все таки чудовий! — вирвалось у неї. Чи дозволиш мені тут у тебе переночувати?

Мене дивувало, що до цього часу, вона не виявила ніякого зацікавлення моїм мешканням і ніодним словом не зрадила своєї про нього думки.

— Переночувати? — здивувався я.

— Невже не дозволиш?

Я повільно відложив свою попельницю, повільно звівся на ноги, повільно, сюди й туди зробив кілька кроків по моїй кімнаті. Лена безучасно сиділа на своєму місці, докурювала цигарку і косим поглядом позирала в мій бік.

— Переночувати. Залишитися! Назавжди! — вирвалось у мене.

— Що мала б тут робити? — обірвала вона мене одразу.

— Маєш там ательє, — відповів я на це певно. Вона похитала головою, посміхнулася і сказала: — Не для мене. Замале, затісне, заблискуче.

Я відповів на це мовчанням, я знав, що це лиш гра, я виглядав напевно смішно, моє становище наскрізь фальшиве, але нічого з цього не міг змінити. — Вибач, — сказав я. Я тільки що з роботи і мушу вечеряти. Чи дозволиш запросити й тебе? — Я був внутрішньо збентежений і невдоволений і стримував себе від нових вибухів. Лена все це добре бачила і добре розуміла, її роля була значно простішою, бо відповідала її природі, а також була добре награна. Я був, як і завжди, не дуже допасованим її партнером і, як звичайно, терпів поразку.

— Все це так дивно, — казав я за вечерею у моїй малій їдальні, з вікна якої було видно цвітучі яблуні, які цвіли, барвіли і все виглядало свіжо, легко, привітно. Ми їли приготовану, як звичайно, Катрусею вечерю, яку я на цей раз сам лишень підогрів — куряча юшка, картопляна з кислою сметаною салата і теляча печеня… — І єдине, що мені хотілося б, казав я далі, якось це зрозуміти. Чи це конче треба, щоб це наше спільне велике добро, було так збабране? Чому, для кого, для чого? Чому ми створили цей клубок непорозуміння? Ми ж могли б організувати дуже гарне, дуже цікаве і дуже оригінальне життя. Чому, чому, скажи чому, це не сталося?

— Я інколи також про це думала, — сказала Лена, але знаєш, до яких висновків я доходила? Мені здавалося, що між нами нічого не забабрано, що кожний з нас пішов такою звичною і природньою для нього дорогою. Інакше не могло бути. Ми мали свої дороги, ми ними йшли і одного разу вони на мить схрестились. Чи ти каєшся, що мене зустрів?

— О, ні! О, ні! — казав я. Навпаки. Ця наша зустріч… Благословенство. Принаймні моє. Мені лиш хотілося, щоб це дало наслідки.

— Які наслідки?

— Одруження. Родина.

— Чи я хоч трішки подібна на матір родини?