— Бачу, що наші пані сьогодні не дуже дбають про лінію, — казав інженер Садао. — Коли так смакує? — відповідала його дружина Кімі. — Хто сьогодні думає про лінію? — озивався з другого кінця редактор Дейвісон. — Як хто? А я! — А також я! — Я вже замучена дієтою! — озивалися жінки. — Бідні жертви пересичення! — А ви не злорадьте! Це загроза! — Пильнувати лінії? — Краси! Краси! Що таке лінія? — А що таке краса? — О, Вільям! Ти скучний! — Але не сьогодні, не зараз! Я вже давно так не танцював ча-ча! — А справді! Ти розминувся з професією. — Епоха рокен-ролю! Нічого не поможе!
Дуже ефектовно, як звичайно, виглядав мій прекрасний Снилик з його неймовірними талантами обливатися. Його сорочка, навіть при цьому матовому світлі, виглядала, як райдуга зо всіма її кольорами, а коли додати всі ті звої серпентини, навішані навіть поза вухами, він міг би правити за різдвяну ялинку. Його кругленька наречена Ольга старанно набирала йому з кожної страви і він все те не менше старанно споживав, не дивлячись на те, що основним його теперішнім мотивом було твердити всім і кожному, що для здоров’я треба зберігати найгострішу норму харчування.
Моя пречудова, на цей раз мрійливо-лірична, давня, перевірена і невтомна адораторка Марта, виявила справді "найстрогішу норму", але не тільки харчування, а передовсім своєї звичайно темпераментної і не конче обрахованої поведінки. Вона була безнадійно загублена між трьома соснами долі, при чому присутність тріюмфуючої Катрусі паралізувала всі її, і ті найрисковніші, заміри. Ми тільки раз з нею танцювали танґо — раз і тільки "з новим роком" обмінялися гарячим поцілунком. Поза тим, вона була "однією з гостей" і однією зі зграї чудових представниць кращої половини людей. Вона сиділа з пані Іриною і, здається, чимало уваги приділяла її чоловікові Іванові, у той час коли її власний Михась зарядившись поважною дозою "альбертівки", вів безконечні, пропаґандивні монологи з котримсь з наших англо саксонських друзів.
А взагалі багато, дуже багато і дуже від душі говорилося, ще більше сміялося, робилося намагання співати, ходилося з місця на місце, вставалося, сідалося, танцювалося, залицялося, спостерігалося широкий, білий, нічний краєвид з вікна, виходилося під сніжок, розкривалося дружні обійми Новому рокові.
Роз’їжджалися біля третьої години ночі, були намагання задержати гостей до ранку, це нам не пощастило, всі запевняли про свою повну й незаперечну відповідальність за свою безпеку, ігнорувалися всі можливості поліційного втручання, пані довго й гамірливе одягалися у свої футра, сіни заповнились метушливими, одягнутими фіґурами, які без перерви обіймалися, цілувалися, прощалися і нарешті поволі виливалися у відкриті двері під ясні зорі новорічної ночі.
Сніг перестав падати, температура помітно падала також, небо очищалося. Одне за одним вибухало бурчанням авто і поволі висувалося на алею Матіяса. Я провів їх усіх по черзі, аж поки наше подвір’я не затихло і здивовано на всі боки оглядалося, чи це справді вже все нарешті скінчилося.
Ніч була далі святочно-рухлива, сусідні оселі далі світилися, наш будинок також довго підтримував загальний ритм настрою, аж поки десь за пару годин, під сірий світанок нового дня і він нарешті неохоче втихомирився. Його вікна одне за одним гасли, біля нього, як вірний пес. згорталася й залягала тиша.
VII
З кінцем лютого я дістав з міської управи Оквілу запрошення з’явитися до них. Там чекав на мене солідний пан у звичайному одязі в окулярах і з лисиною, який попросив мене сідати перед його бюрком і який почав завдавати мені одне за одним питання. Ім’я прізвище, рік народження, місце народження, подружній стан, релігійне віроісповідання, головне заняття, коли прибув до Канади, яким кораблем, на який документ, скільки провінцій має ця країна, яка в них найбільша, яка найменша, яке головне місто Бритійської Колюмбії, як зветься прем’єр федеральної влади, як голова міста Оквілу, якими привілеями користаються громадяни цієї землі, який їх соціяльний устрій, що таке демократія.
На кожне питання я відповідав, усе йшло без найменшої затримки, солідний пан був помітно вдоволений, його очі посміхалися, на закінчення ще одно питання:
— Чи маєте нерухому посілість? Я відповів так. Що саме? Я відповів також. — В якій приблизно вартості?
— Приблизно пів сотні тисяч, — відповів я. — І ви до цього часу не одружені? — Ні, ваша достойносте (солідний пан був суддею), але ми на добрій дорозі, — відповів я з усмішкою. — Надіємось, що та дорога не буде далі аж така довга. І наперед вам ґратулюю. Наша країна потребує активних людей. Дякую. Побачимось за три місяці, — Солідний пан приємно усміхнувся, подав мені руку і ми розійшлися.
Коли я виходив з міської управи і всідав до свого "Меркурія", я мав дуже повний, певний, вдоволений настрій, а вечором дома, я ще і ще раз сам зі собою, перевіряв і передумував довгу чергу причин і наслідків, я вступав у ще одну сферу, яка була поза мною, я відривався від якогось старого берега, мені трохи дивно, і сумно, і ніяково, і боляче, а разом мені спокійно і радісно. Чи я забув про землю предків? Ні. Не забув. І не залишив. І не зрадив. Земля моїх предків далі моя земля, з неї зліплена моя плоть і моя кров, і мій дух, і моє минуле. Але мене змусили вступитися. Мене вирвали. Мене вигнали в океан, у простір, у безмежність. За мною замкнули й зареґлювали залізні двері, за мною спалили мости. Не я, не моє тіло і навіть не мій дух у зударі, у зударі моя віра. Я не скорився. Я не міг скоритися. Я не мав сили скоритися. Не знаю звідки і для чого ця моя сталево-тверда нескореність, але вона є, вона буде. І ніколи, ніколи я не вижену її з моєї крови. Мій дух так само не зносить насильства, як тіло отруї.