— Чому ні?
— А тому, що я не хочу і не можу бути матір’ю родини. Я мистець. Я вільна, абсолютно вільна, безвідповідальна, жива істота. Але чи це не дало тобі направду ніяких наслідків? Маю на увазі, добрих наслідків.
— Саме тому. Що дало. Дало. Все що бачиш, це ти! Все ось кругом, — показав я рукою довкруги.
— І дуже гарно, мій милий Павле. І дуже гарно. І повір, що я хотіла б, щоб ми одружилися. І навіть дуже хотіла. І був час, що я була рішена. І може це було велике наше щастя, що так не сталося, бо я ось сьогодні, як ти кажеш, паризька проститутка, але це було б сталося також, коли б ми були одружені. Ми вже б давно розводились і давно були б ворогами. Чи не пригадуєш, як я тобі казала ще там на Сімко, що з мене ніколи не буде доброї жінки, але навіть доброї коханки. То ж я без статі. Що мої сексуальні пориви лиш пориви і більше нічого. Що це хвилеві подразнення. Чи ти не бачив моїх постійних тем — жінка, що родить. Це лиш моя далека, внутрішня, атавістична туга і більше нічого. Я, розуміється, могла б ділити з кимсь постіль, могла б впадати у пристрасть, зрештою, ти це знаєш… Я могла б також родити. Моя біологія цілком в порядку… Але я, моя психологія до цього не достосована. Моє покликання. Моя мрія. Зрозумій, що мої примхи не конче примхи. . Це моя доля. Призначення. Приречення. Я така. Це більше ніж я. І по суті, я дуже проста. Я дитина, що бавиться ляльками. Відриваю їм руки, ноги, голову, щоб заглянути до середини. Чи хотів би ти весь час мати біля себе таку збиточну потворку. Ні хвилини спокою. Безупинна невротика, вічна гістерія. Мене цікавлять ситуації, витівки, гримаси, погляди, світ, банани, маски, кривляння. Я з цього роблю тісто і печу оті коржики "для святого крокодиля", про які ти писав. Я кожного дня хочу бути в іншому кінці плянети, бачити, втомлюватись, знов бачити, падати, плакати, кричати. Мене втомлюють ті самі маски і між іншим, ти є єдиний… Но-но-но!
Чому, наприклад, мене цікавить Париж? Просто тому, що там кожного дня, без найменших зусиль, я можу бути свідком… Ба! Учасницею тих двох відомих комедій — божеської і людської, що про них хтось так писав. Це може світ штучний. Можливо ти не вижив би там ніодного дня, коли б бачив Мулен Руж — маріонеток, що цілі століття вимахують ногами. Ти є живий, нерозбитий атом, ти є втілення логіки, але я мумія фараонші обліплена бальзамами і саме тому, мій милий, оцей мій протест. Я не хочу ніяких штучних прикрас у моєму безобразію. Я хочу єднати древність і сучасність в самій собі, шукати надчуття, позачуття, підземелля, влазити в камінь, дряпатись в могилах, розривати кістяки. Навіщо це, ти спитаєш? На все. Чому плачемо, чому сміємося, чому робимо війну? Це те саме. Здасться, щи ті древні парижани знають все. Там нема молодих. Там самі самі мудрі діди-старійшини.
Мій милий! Те, що звемо "модерне мистецтво" не конче модерне у наших просторах часу, воно модерне в неоліті, палеоліті, взагалі мова інстинктів, відрухів, печерних фресок, кам’яно — вікових людей. Сьогодні ми повернулись лицем взад, любуємось минулим, кожному хочеться бути як не новогвінейським дикуном зі свинячим кликом у носі, то в кожному разі сучасником пірамід, мумій. ІЦо там Толстой, що Сартр. Це лиш натяки. Опрощення піде за всі межі можливого і одного разу, ще за нашого життя, Діор покаже моду з кам’яного віку, а на троні Франції сидітиме король без штанів з каблучкою в носі. Це протест, це конрта — проґрес, це свідоме протиставлення Америці. Патлаті дівчата й бородаті школярі, це лиш ходяча символіка, це транспаренти де-революцій. Чи ти не бачив людей в сандалах. що йдуть походом двісті миль і протестують проти ато-мової бомби. Чи їм так, думаєш, шкода "сучасної цивілізації"? Або "життя мільйонів громадян"? Їм нічого, абсолютно нічого не шкода, коли вони протестують, то роблять це з мистецтва для мистецтва, їм приємно почуватися у шкурі святих Антоніїв, великомучеників Зосима й Саватія, вони хотіли б попасти на ікону. Старий, древній — ходяча мумія філософ, підданий екс — бритійської імперії вікторіянської епохи, лорд Бертранд Артур Вільям Россел велично і маєстатично очолює цей прецесійний сандально — босий похід винахідників древности. Це все поняття. Закономірність.
Ти дивуєшся, чому я також з ними. Чуюся зобов’язаною. Мене кличе кров. Модерним мистецтвом займаюсь не я, а ти. Люди, що роблять сучасне. Будинки, дороги, компютери, джети, телевізори. Влазять до атому. Летять поза землю. Це є дійсне, сумарне мистецтво часу, деякі скульптори намагаються вловити його у форму скульптури, змонтованої з розторощених у аваріях авт. Ці до Парижу не йдуть. Ті йдуть у прерії Альберти, на бігуни, на Амазонку, попід дно океану. На місяць. На плянеті є два антиподи — Париж і Ню Иорк. Одним потрібен перший, іншим другий. Я бачила той і другий. Ню Иорк з висоти Імперського Стейтового будинку і Париж з глибини Латинського кварталу. І вибрала… Бачиш. Чи ти можеш з цим погодитись?
Ми, голубе, нерівна пара. З різних епох. Наша зустріч випадкова. — Закінчила вона свої сентенції зниженим, приглушеним рефреном. Я був здивований і потрясений… І не тільки пожирав її думки, але й спостерігав та любувався її замурзаним, залишаєним, немитим обличчям, яке нагадувало голову розбитої химери щойно викопаної з старогрецьких розкопок. Я бачив її у таких різних позах, у різних настроях, але такою, як це, бачив її вперше. І повірив.