Спочатку до вітальні. Ця кубатура простору не давала можливости вияву, зробив кілька, сюди і туди, кроків по м’якому килимі, неспокій зростав і вигнав мене на веранду. Довкруги багато тріпотливого, теплого, діючого руху. Як знайти опертя? Здавалось, я потрапив у порожнечу безповітряного і безгравітаційного се редовища, я шукав зосередження, щоб вирватись з цьо го крутіжу. Як і кожної п’ятниці, було багато всіляких справ до полагодження, я пішов униз до нижнього телефону і почав на всі боки дзвонити, а в тому також до Катрусі. Просив вибачення, що не можемо зараз бачитись. — Нічого, нічого. Роби своє діло, — відповіла вона, хоча з голосу було чути, що це її тривожило.
Це був такий незвичний вечір, між двома силами. Я був дуже одинокий, я мусів вибирати, мене мусіли ненавидіти, я боявся спричинити кривду, хотів бути справедливим, вимагалось мудрости — найгірше навантаження для м’яких і не мудрих.
Признаюся, мені хотілося мати біля себе частину простору, з якого я вийшов фізично, Лена була б не лишень жінка, вона доповняла б мою одірваність і визволяла б із самоти. Ніяка інша жінка на плянеті не може її заступити. Коли я зливався з нею — зливався весь — тілом і духом, наші корчі насолоди опікали, як вогонь, того самого протуберанця, вирваного з того самого джерела.
Як міг її зректися? За яким правом? Що вона "антипод", що вона в просторі, що її набридають ті самі обрії, банальніють ті самі обличчя. Але чи це для мене виправдання? Яке моє діло до того, що їй подобається Париж, мумії Рамзесів, чародійні маски Африки — яке моє діло. Не маю претенсій до її вподобань, а маю претенсії до неї самої — очей, уст, грудей, стегон, поглядів. І єдине справжнє питання: чи хоче вона мене?
Чи вона хоче мене? Чи вона "мене любить", а чи справді прилетіла побачити, як цвітуть яблуні? Господи Боже! Навіщо ти сотворив лукавство? Чому обов’язково неправда мала б первородне право визначати правду? Я абсолютно переконаний, що вона прилетіла з Парижа, щоб вдарити мене в лице, а не бачити яблуні. Всі ті минулі роки зосередились в тому ударі за те, що я не був вистачально сильний загнуздати і оговкати її космогонічні вибухи. Нас призначено на злиття, рука Божа гнала нас довкруги плянети, щоб звести лице в лице.
Передомною та сама дилема, чи повернути назад цілу ескадрилю призначення, а чи віддатись на волю вітрів? Біля мене невідступне стояла мармурова Катруся з її біленьким фартушком, яка тримала мене при землі. Яка широка твоя земля! Які гранітні простори! Не бійся обріїв. За ними твоє королівство.
Це був той мій другий простір — простір цвітучих яблунь, протуберанцевих вибухів, який творить богинь і богів, міти і заповіді, живий мармур, океани і музику. Всі ці дерзання я пережив під час тієї вічности, коли у моєму кабінеті на шорсткій, новій канапі, спала Лена, а я ходив замкнений у клітку веранди і не помітив, як заходило і зайшло сонце, як погасли вершки тополь, як погрузли в темноту будови, як затихли мотори, як з побільшеним грюкотом пролетів на Ню Иорк вечірній експрес…
Звичайно, такими вечорами пахніли бози і навіть петунії… О десятій було вже темно зовсім і моя стара хатина з її шопою, творили незграбні тіні, над якими почали писати свої зиґзаґи чорні сполохи кажанів.
У вітальні за широким вікном світилася одна лямпа під червоним абажуром, її світло освітлювало лишень широку спину бронзово-жовтого фотелю, залишаючи темноту саму для себе. Я зайшов до середини нечутно, знайшов у кухні вино, вернувся до вітальні, присів під лямпою, налив вина і так сидів. Я мав намір читати останнє число "Юнайтед Стейтс енд Ворльд Ріпорт", але думка була далі завантажена іншим і журнал лишався недоторкнутим на столику.
У такій позі застала мене Лена.
— О, як я спала! — казала вона все ще заспана. Я забулася. Здавалося, що я все ще на літаку. Так спала, так спала.
— Чи вип’єш чарку вина? Чи щось їсти? — спитав спокійно я.
— О, не знаю, — сідаючи насупроти, казала вона. Може краще їсти.
Вона закурила цигарку, я вийшов до кухні, віднайшов їжу, помаранчевий сок і приніс до вітальні. — Ууу! Я голодна! — казала вона. Налий вина. Я звичайно не п’ю в цей час, але зараз хочеться. І ти також. Мені снилося… Якісь будови. Ніби в Харкові… Ніби з пап’є маше… Ясно-зеленого кольору. Мені часто сняться фантастичні будови. Чи вмієш відгадувати сни?
— Ти будеш дома, — казав я. Матимеш своє місце.
— Я? Ніколи! Це смішно. Дякую за цигарки. Я вже відвикла від цих… Мені так солодко спалося… Таке чисте повітря. Ти маєш справді гарну хату. А що та хатина з музеєм?
— Стоїть.
— Зо всіма скарбами?
— Ні. Скарби зоховано де інде, а хатина творить мороку. Стоїть не на властивому місці і творить дисонанс… А разом шкода руйнувати.
— Залиши її. Вона така живуча. Я часто її згадувала. Хотіла б мати таку десь на безлюдді на краю пралісу з ведмедями. Не думай, що я лиш Париж. Але досить про мене. Скажи щось про себе. Ти ж маєш повно плянів. Чи думаєш тут лишатися? На віки вічні?