Але все таки ми з Катрусею танцювали на балі інженерів, тітка Ен виряджала нас на цю імперзу з такою увагою, ніби від цього залежала майбутність всього людства. Вона дмухала, чарувала, вимовляла закляття… Катруся мала широку, рожеву, брокатову сукню і нагадувала чи не саму Марлен Мунро, а я пишався новеньким вечоровим, чорним одягом з сліпучо білою маніжкою і виглядав не гірше міністра їдена в часи його молодих років. А коли ми виходили з дверей будинку тітки Ен, де на нас чекав мій освітлений "Меркурій", ми виглядали, як королівська пара, яку має вітати салют гарматніх сальв. Коли ж їхали заповненою машинами автодорогою в напрямку Торонта, Катруся сиділа поруч мене, як зачарована принцеса, яку чарівний принц визволив з лабет заморського царя Салтана і віз під вінець. Вираз її блаженного обличчя зраджував гордість, щастя і безпечність. Я вдячний долі, що відомий постріл зі Стокгольму не заторкнув її зачарованости, мені пощастило обійти цю подію мовчанням, а самий мій ліричний, розгублений вигляд не викликав підозріння. Чи мав я моральне право на цю дволичність, хай вирішають боги небес.
На балі було видимо — невидимо земляків обох статей, з перевагою молоді, які зосереджено і віддано танцювали під відому оркестру Березовського, що її від входу не було видно за масою барвисте одягнених рухливих фіґур, що ритмічно плавали у залитому димом просторі. При широкому рухливому буфеті, заставленому величезною кількістю пляшок і склянок, я зустрів легіони представників нашого молодого бізнесу, які за останні пару років набули стилю своєї касти, мали повні округлі переважно густо-рожеві обличчя, масивні торси і загадкові погляди з не дуже стабільними рухами. Між ними багато знайомих, які зустрічали мене бурхливими привітаннями "як маємось", замовлялись звичайно нові склянки рай чи скач? Звичайно рай із севен-ап, або джінджерел і звичайно з льодом. Зі мною невідступне була Катруся і це визволяло мене від надмірного впливу буфету, ми постійно спішили на поклик оркестри, мішалися в загальний коктейль, віталися зі знайомими, танцювали ча — ча… Не відомо, чому я не бачив шановного Снилика, хоча він обіцяв "там невідмінно бути", але несподівано наткнувся на не менше шановну Зіну, яка танцювала обтягнута щільно блискучою, як парча, сукнею зі своїм новеньким, щойно з під вінця, чоловіком дуже виразного італійського типу. Налетіла також й Галина Дуб, також щасливо одружена з власником якоїсь майстерні і напевно нарешті вдоволена долею. А також, з певної віддалі, уникаючи наближення, помітив мою чарівну супротивницю Маню Зарубовську, яка все ще гнівалась на мене і напевно була конфіденціяльною кореспонденткою моєї стокгольмської візії.
За других відвідин буфету наткнувся нарешті на Снилика. Це був фурор! Забивало дух. Його оточили молоді студентки, він фундував коктейлі, відбивався від танців, мав облиту вином білу маніжку, на правій щоці виразний знак мальованих уст і цілу купу наплутаного на шиї серпантину. — Чи ти часом не з Гаваїв? — запитав я його. — А! Катруся! — заспівав він у відповідь. Не було часу на запити. Катрусю вирвали і понесли вихором у танець. Снилика полонили студентки. І в такій дикій вирві я опинився лицем в лице з Мартою.
Вона була повита у хмару жовто-гарячого серпанку зі сяючими очима на рожевому, як бальон, обличчю з дуже виразними карміновими устами. — О, нарешті! — викрикнула вона надхненно. — Що це має значити? — запитав я театрально. — Нарешті побачила вас. Ціла вічність. Це так дотримуєте ваші обіцянки? — казала вона. — Хіба це було давно? — Скажете, не давно? Цілий рік чекаю. — Мене це зворушує. Чи не дозволите на ча — ча? — Ми танцювали цей гротесковий танець тупання на одному місці одне проти одного, Марта грала очима, тупала ногами, вихилялась торсом, я намагався триматися ритму, щоб не випасти з ладу, а коли це тупання скінчилося, Марта взяла мене під руку і сказала: — Але ви, Павле, направду роджені в сорочці. — Як це треба розуміти? — І де ви берете тих красунь? — Ласкава Божа долоня. — Зрадьте й мені її таємницю. — А може ви її знаєте. — Коли б знала — не просила б ласки інших. Інколи ми не знаємо, що маємо. — Можливо, можливо. Чому ніколи не заглянете? — Знаєте, які ми завантажені. — Чи ви для всіх такі завантажені? — На жаль, для всіх. І для себе самого. — А чи ви хоч коли згадуєте? — Навіть багато. — А чи догадуєтесь, що вона за вами тужить? — Як смію? — І тужить, і чекає, і даремно виглядає. — її голос здригнув і урвався, у мене забракло слів, настала мовчанка. Заграла знов оркестра, на цей раз танґо, і ми танцювали вдруге. Я відчував її тепле, пружне тіло і здавалося, що воно випроміньовуе якесь особливе хвилююче і п’янюче вібрування… І при цьому я гостро і дошкульно відчував Лену.
А коли скінчився танець, я відвів Марту до її товариства, привітався з Михайлом, що сидів при столику і був весь понятий гарячою дискусією з якимсь добродієм у великих окулярах. — А як по твоєму, Павле, — питав він мене. Чи ми повинні тут лишитися назавжди, а чи вертатися назад, як що буде нагода? Ми ось тут з інженером Семковим ведемо про це дискусію. — Я ще не маю рішення, — відповів я. — Ви ще вагаєтесь? — запитав мене інженер. — Скоріше — про це не думаю, — відповів я. — А я думаю, — казав інженер. І переконаний, що ніхто з нас і при ніякій погоді назад не вернеться. Бояр ось твердить, що нас там чекають. Хто і для чого має нас там чекати?