— Їм дуже тяжко, — оце і все, що міг відказати Санько на запитання Вирвизуба з Остапом.
— Та вже ж важко, — згоджувався Остап. — А кому зараз легко?
Він усе ще не міг повірити, що Санько може передбачити те, що звичайній людині і не снилося.
На восьмий день на обрії з’явилися густі дими. Це свідчило про появу татарської орди. А під вечір на змиленому коні прилетів Грицик. А з ним Барвінок і Горихвіст.
— Татари пішли за Сулу! — прохрипів Грицик і важко сповз з коня. Він ледве тримався на ногах. Не кращий вигляд мав і його дорослий супутник.
— Здається, вже пройшли, — додав Горихвіст і надовго припав до ковша з водою.
— А де ж вас так довго носило? — обурився Вирвизуб. — Чом раніше не прилетіли?
— Тому, що татари нас вистежили, — відказав Горихвіст, відриваючись від ковша. — Перекрили дорогу до Дніпра.
— А Швайка що?
— Тягає татарів за собою по степу. Розумієте, позаминулого ранку ледь вибралися ми з байраку, де ночували, аж глядь — татарський роз’їзд. Чоловіків з тридцять, не менше. Вони б нас, може, й не помітили, якби Кандиба не ловив гав.
— Еге ж,— втрутився Грицик. — Став стовпом і стоїть. Ми вже знову повернулися до байраку, а він усе ще татарів розглядав. Вони теж його помітили і кинулися у наш бік. То Швайка наказав нам з Барвінком пробиратися яругами до вас, а сам сказав, що візьме татар на себе…
— Взяв, та не всіх, — додав Горихвіст. — П’ятірко ординців побачили, що ми відділилися, й подалися слідом. І навряд чи ми б сюди дісталися, якби не Барвінок.
— А що він зробив? — втрутився Демко Манюня.
— Зачаївся в кущах, коли татари почали наздоганяти нас, і кинувся на переднього. І знову щез. Доки татари кричали щось про вовкулаків, ми знову відірвалися від них. А ще Швайка велів передати, що обдурили його ординці, як малу дитину. Все тинялися по степу малими кошами, а потім злилися в одну орду і погнали до Сули. Хлопці ледве встигли дими запалити…
Наступного дня з’явився й Швайка, геть змарнілий і чорний від пилюки. Кандиби й Коломійця з ним не було. Що з тими трапилося, ніхто не питав. І так усе було зрозуміло.
— Скільки їх пішло за Сулу? — запитав дід Кібчик Швайку.
— Тисяч з десять буде, — ні на кого не дивлячись, відказав Пилип. — Повів їх Саїд-мурза.
Про Саїда-мурзу козаки вже чули. В татарському степу не було ординця, лютішого за нього. Після його набігів у засульських селах лишалася пустка. Усе спалював Саїд-мурза, навіть тинів за собою не лишав.
Вирвизуб заскрипів зубами.
— Шкода, — сказав він. — Шкода, що ми їх не встигли перехопити.
— Облиш, Штефане, — сказав дід Кібчик. — Їх десять тисяч, а нас скільки? Добре, коли з тисячу набереться. Та й то лише триста кінних.
— Я їх б’ю, — похмуро відказав Вирвизуб. — Я їх не рахую.
— І даремно. Тут, бачиш, розтопче орда нашого брата кіньми і не помітить.
— На біса ж ми тоді зібралися? — вибухнув Вирвизуб.
Швайка мовчав. Він почувався винним.
— Кинь, Штефане, — суворо повторив дід Кібчик. — Сам же знаєш, навіщо. Тільки ж це треба з розумом робити. Коли вже не вдалося тих песиголовців перехопити у зручному для нас місці, то треба підстерегти їх, коли повертатимуться, і встромити вила в бік.
— То інша справа, — повеселішав Вирвизуб. — От тільки б знаття, якою дорогою вони повертатимуться. Гей, Пилипе, ти це знаєш? — звернувся він до Швайки.
Проте той не відповів. Він спав.
Проспав Швайка до вечора. А коли прокинувся, знову рушив у степ. З собою взяв лише Барвінка.
— Не варто гуртом у степу гуляти, — сердито від казав він Остапові, коли той запропонував йому у поміч своїх найметкіших хлопців. — Узяв уже одних і більше не хочу…— і так глипнув на Горихвоста, що той мимоволі зіщулився.
По тому Швайка відвів убік Вирвизуба і діда Кібчика й сказав:
— Звістки пересилатиму через Барвінка. А він приходитиме до Санька, бо ж знає його найкраще. Добре я кажу, сіренький? — звернувся він до вовка.
Барвінок весело змахнув хвостом: мовляв, що ж тут незрозумілого?
Грицик почувався найнещаснішою людиною на острові. Це ж вперше за стільки часу Швайка не взяв його з собою!
— Не можна, — сказав він Грицикові. — Розумієш, доведеться, мабуть, втертися межи ординців…
— Я теж можу втертися, — відказав Грицик. — У мене й одіж є татарська, і балакати по-їхньому трохи вмію.
Проте Швайка гнув своєї.
— У тому то й річ, що трохи, — сказав він. — До того ж, коли татари йдуть в набіг, дітей з собою не беруть.
Грицик зітхнув. Це була правда. Не тому, що татари трусилися над своїми дітьми, а тому, що вважали, буцімто діти лише заважатимуть під час блискавичних набігів. Тож коли він, Грицик, разом зі Швайкою увітруться в їхні лави — татари обов’язково звернуть на це увагу. А у ворожому степу увагу до себе привертати небезпечно.
Все ж Грицик після Пилипового від’їзду не просидів на острові ані години. Він реп’яшком причепився до Вирвизубових братчиків і тепер разом з ними охороняв підступи до дніпровських плавнів.