— Та це я знаю, — знітився невмійко і підібрав шаблю. — От тільки ще махати нею не навчився.

— Це ж чому? — запитав Вирвизуб. — І звідкіля в тебе шабля взялася? На дорозі знайшов, чи що?

— Та… — ще більше знітився невмійко. — Там у нас челядник панський того… викаблучувався. Накинувся на мене. А я саме сіно корові ніс. То вилами його той… прохромив. А потім узяв цю його шаблюку і втік сюди.

— А вила ж чому не прихопив з собою?

— Ге… та який же козак з вилами? — розтяг у посмішці вуста невмійко.

Якусь мить Вирвизуб роздумував.

— Коли так, то підеш спочатку кашу варити, — нарешті вирішив він. — І поки не навчишся тримати в руках шаблю — від казанів ані кроку, зрозумів? Не треба свою голову дурно підставляти під бусурманську кривуляку.

— Тоді я краще знову за вила візьмуся…

— Е, ні,— пирхнув Вирвизуб. — Що ж то за козак з вилами? Курям на сміх.

До тих, хто тримав у руках ріжно чи довбню, Вирвизуб ставився з неприхованою повагою.

— Ну вас к бісу, — казав він. — Ще прохромите, мов хруща. Або шаблю мені зламаєте. Ідіть оно краще до Манюні.

І він показував на Демка, котрий спирався на важкеньку довбню, що невідь-як опинилася в його руках. За змаганнями уважно стежив дід Кібчик.

— Цей підійде, — казав він. — Гарний рубака буде. І знову стукіт шабель — частий, іскристий.

— Підійде, — виносив свій черговий присуд дід Кібчик. — А цей, мабуть, ще мало каші їв. Нехай поки біля казана повправляється.

Засмаглий молодик, у якого перед цим Вирвизуб трохи не вибив шаблю з рук, благально схилився перед дідом.

І тільки Швайка помітив у його очах насмішкуватий блиск.

— Дозвольте ще трохи, діду, — сказав він. — Я здібний, швидко навчуся.

— Ні, — втрутився Вирвизуб. — Правильно дідо кажуть. Мало каші їв.

— Не мало, — заперечив Швайка. — То він придурюється. А сам тільки й чекав, доки ти розслабишся. Тоді виб’є шаблю з рук.

— У мене ще ніхто не вибивав, — образився Вирвизуб. — Зроду такого не було.

— Не було, то буде, — посміхнувся незнайомець.

— Це ти мені таке кажеш? — спаленів Вирвизуб. — Мені? Ану, тримайся, вражий сину!

Звитяжці зчепилися не на жарт. І зліва вціляли, і навхрест мірялися. Відстрибували один від одного, мов від змії — і знову налітали, наче коршуни.

Шалено свистіли шаблі, і тільки іскри показували, де вони тільки но зустрілися. І якби під козацькими ногами був не вологий мох, а суха трава, то, мабуть, уже давно спалахнула б пожежа.

— Тю на вас! — лайнувся нарешті дід Кібчик, коли супротивники в запалі ледь не збили його з ніг. — Вискочив, як курка з-під собачої валки!

— Щось ми й справді, друже, загралися, — схаменувся Вирвизуб. — Як тебе звати?

— Охрім, — відказав смаглявий і нігтем спробував шаблю, чи не дуже затупилася.

— А звідкіля прибився?

Охрім блимнув очима на козаків, відвів Вирвизуба убік і сказав:

— Черкаський я буду. Чув про такого пана Дашкевича?

— Чув. Міцний ніби дядько. А ти що — від нього втік?

— Навпаки, благословив він мене, — відказав Охрім і ще раз повів очима навколо. — А заодно, каже, піди й розвідай, що там за люд збирається. Хотів би він з вами у злуку увійти. Бо дуже вже на татарів лютий. Допекли вони йому.

Вирвизуб задумливо чвиркнув щербатим зубом.

— Отже, й пани з нами, — сказав він. — Шкода лише, що мало їх. Стій, а чому ж ти мені одразу про це не сказав?

— Бо ти був зайнятий. А потім дивлюся — щось ти дуже кирпу того… дереш. Ну, й вирішив ото трохи тебе провчити.

Якусь мить Вирвизуб дивився на Охріма і не знав, як йому бути. Чи то розлютитися за такі слова, чи то не зважати. Врешті махнув рукою і розреготався.

— А таки провчив би! — вигукнув він. — Молодець, Швайка, не дав осоромитися старому товаришеві. Ну ж бо, Охріме, ставай поруч та будемо дивитися далі, що за люди до нас прийшли!

І ніхто не помітив, як Швайка тихцем відійшов від гурту. Спинився над рікою, мовби збирався плюснути води в обличчя, і щез за кущами. Разом з ним так само непомітно щезло трійко козаків — Горихвіст, Кандиба і Коломієць. І, звісно, приставучий, як реп’ях, джура Грицик.

А Санько стояв і ковтав сльози. Він же так сподівався, що Швайка і його візьме з собою в розвідку! Бо ж збиралися вони пробратися за татарський кордон.

Проте Швайка був невблаганний.

— Я за тебе перед пам’яттю діда Кудьми відповідаю, — сказав він. — А тут справа небезпечна. Мало що може статися. То ж не дмися на мене, Саньку, як миша на крупу. І не плач. Настане ще й твій час, хлопче…

ПО ТАТАРСЬКОМУ СЛІДУ

Більше як тиждень ніхто нічого не чув про Швайку та його супутників. Вирвизуб з Остапом уже почали не на жарт хвилюватися.

— Чи не трапилося, бува, чого з Пилипом? — раз по раз перепитували вони один одного. Потім дружно переводили погляд на Санька. — А що ти скажеш, хлопче?

Санько не знав, що відповісти на це запитання. Щось у його душі віщувало, ніби над Швайкою та його товаришами нависла смертельна небезпека. Але яка — збагнути не міг. Та й ніхто, навіть з найбільших ворожбитів, того не знав би. Навіть дід Кудьма, аби був живий.