Про УКРЛІТ.ORG

Джури козака Швайки

(2007) C. 71

Рутківський Володимир Григорович

Твори Рутківського
Скачати текст твору: txt (745 КБ) pdf (526 КБ)

Calibri

-A A A+

— Це ж чому?

— Тому, що Барвінок таких, як він, за версту чує.

І справді, Барвінок поводився так, що Грицик зрозумів — Тишкевича поблизу і духу немає.

Проте десь під вечір Барвінок завмер і сторожко нашорошив вуха. Коли Швайка наздогнав його, вовк запитально глянув на господаря. Отримавши дозвіл, нечутно ковзнув у лісову гущавину.

— Щось побачив? — запитав Володко Кривопичко.

Швайка приклав палець до вуст. Тоді зіскочив з коня і прошепотів:

— Ідіть за мною. Але тихо! І тримайтеся трохи віддалік.

І щез слідом за Барвінком. Проте за кілька кроків воронівці натрапили на нього. Прихилившись до стовбура сосни, Швайка пильно вдивлявся углиб лісу.

— Світло, — прошепотів він, коли воронівці стали поруч.

— Невже татари? — висловив здогад хтось із канівецьких хлопців.

— Навряд, — розсудливо відказав Грицик. — А от Тишкевич — це може бути.

— Та ні, — заперечив Швайка. — Це хтось нашого штибу, інакше Барвінок поводився б не так. Ви ось що, хлопці… Я зараз піду туди, а ви скрадайтеся за мною.

Край невеликої галяви палахкотіло багаття. Довкола нього сиділо з десятеро чоловік. Вони насторожено повернули голови до самотнього прибульця. Зненацька один з них скочив на ноги і вигукнув:

— Швайка! А щоб ти скис!

— А, Мацик! — відгукнувся Швайка і ступив до гурту. — Що, чекаєте, поки схоплять татари?

Мацик посміхнувся.

— Не думав я, що ти так швидко втратиш вивідницький нюх! — сказав він. — Невже не помітив нашої сторожі?

— Та ніби помітив, — відказав Швайка.

— А де вона, га? З якого боку?

— Зараз вискочить…

Швайка ледь чутно свиснув. У гущавині щось загрозливо загарчало, і в ту ж мить з-за високого куща глоду сполохано випурхнув кремезний чоловік.

Швайка насмішкувато пирхнув:

— Ну й полохлива в тебе сторожа, Мацику!

— Ніби ти не злякався б, — засоромлено почав виправдовуватися вартовий. — Стою, видивляюся, аж очі на лоба лізуть. А тут як гаркне щось біля самісіньких штанів! А вони, розумієш, в мене єдині… О, та це ж вовк! — вихопилося у вартового, коли Барвінок вийшов на галявину і усівся біля Швайкових ніг.

— Звісно, вовк, — згодився Швайка. — А ти гадав, що то був ведмідь?

— Привіт, друже, — сказав Мацик Барвінкові. І пояснив тим, хто сидів навколо багаття: — Це він врятував мені життя. Ось, візьми, скуштуй, — і він витяг із клунка шмат якоїсь печені.

Швайка поворушив гілкою в багатті, запитав:

— До Вирвизуба розігналися?

— До нього, куди ж іще, — відказав Мацик, спостерігаючи за тим, як їсть Барвінок. — Ото коли розігнав нас дід Кібчик по селах, подався і я до своєї Ковалівки. Почав розповідати про те, як дали чосу татарві — аж тут на мене налетіло трійко панських посіпак. Мовляв, чом зманюєш народ? Ну, я дав їм у зуби, звісно. Затим зібрав найкращих хлопців, то й ідемо оце козацької саламахи скуштувати.

Швайка прискіпливо оглянув Мацикове товариство й поцікавився:

— Ви що — тільки ложки для саламахи взяли?

— Чому тільки ложки? — запитав полохливий вартовий.

— Та щось малувато шабель бачу.

Вартовий виставив уперед ріжно, яким можна було б підняти півкопиці.

— А це ж тоді що? — запитав він.

Швайка зиркнув на ріжно, стенув плечима.

— Для сіна добре. Але ж ногайці — не сіно.

— Яньо цим ріжном двох ногайців заколов, — втрутився Мацик. — Як хрущів прохромив.

— А їхні шаблі я роздав хлопцям, — сказав Яньо. — Навіщо вони мені? — І він любовно погладив вичовганий до блиску держак.

— Тоді інша річ, — згодився Швайка. — Але коней щось не бачу.

— З кіньми гірше, — почухав потилицю Мацик. — Коні вдома залишилися, бо там без них як без рук. А собі позичимо у татар.

— А коли татари не згодяться? — запитав хтось із канівецьких.

— Згодяться, куди вони дінуться. Хлопці на них зараз люті, мов ті чорти.

— Хто зараз не лютий, — зітхнув Мациків сусіда.

— Еге ж, — підхопив Мацик. — Тому і йдемо до Вирвизуба.

Темнішало. Язики полум’я шугали угору. Санько приліг поруч з Грициком. Барвінок підійшов до них, покрутився трохи і влаштувався посередині.

Нараз від дороги долинуло:

— Пугу!

— Ще один, — сказав Яньо.

Проте він помилився. До вогнища підійшло п’ятеро.

— Куди зібралися, братове? — запитав передній.

— Туди, куди й ви, — відказав Мацик. — До Вирвизуба. А самі звідкіля будете?

— З Берестового, може, чули? Це під Галичем. Дізналися, що взимку бусурманів трохи полоскотали, то чом, гадаємо, і влітку цього не зробити? О, то й вовки вже з вами? — здивувався він, коли побачив, як поміж хлопців насторожено звівся Барвінок. — Ну й часи настали! Навіть звірина йде на татарина…

НА БОБРОВОМУ ОСТРОВІ

На четвертий день на обрії замаячіла Кам’яниця. Трохи пізніше з-за лози вигулькнули вартові.

— Татари, чи що? — приставивши долоню до лоба, запитав Мацик.

— Аби татари, то за ними вже давно здійнялася б курява, — заперечив Швайка. — Ні, то хтось із наших.

 
 
вгору