— Спробую, — пообіцяв Санько.
А Мацик з товаришами не зводили погляду з вартового, що, як і перед цим, насторожено водив головою на всі боки. Зненацька той завмер, начебто щось запідозрив… Мацик звів лука і натяг стрілу.
— Як тільки він зрушить з місця — стріляйте, — звелів товаришам.
Проте вартовий рухатися не поспішав. Як і раніше, він боком сидів на коні і схиляв голову набік так, начебто прислухався до того, що діється в траві.
Це тривало, здається, цілу вічність. Нарешті вартовий стріпнув головою і випростався. І в ту ж мить Мацик почув шурхіт — то поверталися Грицик з Саньком.
— Все гаразд, — шепнув Грицик Мацикові. — Я передав ножі крайньому дядькові.
Мацик пальцем поманив хлопців углиб балки, міцно притис їх до себе і розчулено прошепотів:
— Ну, хлопчики… вік Бога за вас молитиму!
І тут же відважив їм по доброму потиличнику.
— За що? — зойкнули Санько з Грициком.
— Самі знаєте… Трохи серце не розірвалося. Ну, хіба ж так можна? А якби з вами щось трапилося — що б я казав Швайці?
У козацькому таборі тим часом панувало пожвавлення. І було від чого: до байраку з невидимого татарській сторожі боку підходили перші табуни. То тут, то там чулося:
— Кось…кось… На хлібця…
То піші козаки приманювали коней.
А по той бік пагорба татарський табір почав стихати. Лише відбивалися на легких хмарках заграви від численних ординських вогнищ та маячіли на пагорбах кінні постаті. Та оскільки в степу вже десятки років ніхто не тривожив ординців, то сторожа більше куняла на своїх конях, аніж стежила за степом. То ж Швайці з десятком сміливців вдалося без особливих труднощів безшумно зняти їх з сідел. Біля вогнищ і не завважили, що на одному з пагорбів чатують вже не їхні товариші.
Лише дід Кібчик та Вирвизуб, які знали, що має статися, встигли помітити, як одного з татарських вартових наче лизень злизав. Та не встигли вони й оком змигнути, як в сідлі замість нього з’явилася інша постать. Вона змахнула рукою.
— Пора, — сказав Вирвизуб.
З балки до пагорба скрадалися без звуку. А коли сотні вилаштувалися в лінію, Вирвизуб гукнув:
— Вперед! Бий ординців!
Саїд-мурза не міг заснути. В голову лізло різне. То згадувалося, як за старого хана Хаджі-гірея він, Саїд-мурза, водив дружбу з гордим Переяславом, а в Черкасах та Каневі приймали його як брата. То перед очима поставали події п’ятилітньої давнини, коли новий хан Менглі-гірей піддався турецькому султанові і з намови Москви оголосив війну своїм колишнім київським та переяславським друзям. Згадалися перші набіги на них і перший ясир, коли на одного нукера припадало двоє, а то й троє полонених. На очах багатіла орда від продажу невільників, і Саїд-мурза теж не пас задніх. Аякже — він найближчий сусіда переяславцям і може будь-якої миті зібрати свій улус для набігу. Не те, що інші: доки домовляться в Криму, доки вийдуть за Перекоп, то й черепаха встигне заховатися, не лише ті невірні…
І все ж із кожним нападом невільників ставало менше. Схоже, оговтуються потроху сусіди. І хоча, слава Аллаху, відкоша поки що майже не дають, усе ж захопити їх зненацька стає дедалі важче. Напевно, мають своїх вивідників в орді.
А цей похід виявився чи не найневдалішим. Всього п’ятсот невільників на десять тисяч ординців — це ж сльози, а не ясир! Прямо хоч бери і знову повертай до Сули…
Саїд-мурза збуджено сів на кошмі. А чом би й ні? Невірні, либонь, думають, що орда пішла геть, і повернулися до своїх осель. Вивідники їхні теж, мабуть, відсипаються. Бо не було ще такого, аби орда повернулася через два дні після нападу. Що ж, не було, то буде…
Саїд-мурза вийшов з шатра. Поплескав по крупу коня, якого про всяк випадок завжди тримав при собі, звелів вартовому, що привидом випірнув з темряви:
— Негайно клич тисяцьких!
Атож, думка непогана. Та й коні вже відпочили, і у воїнів руки ще сверблять до здобичі. Тож зараз він, Саїд-мурза, віддасть наказ тисяцьким — і тихо, як оцей привид вартовий, орда рушить назад. Переднюють десь у безлюдному присульському лісі, а на ранок, як грім, зваляться на голови невірних…
І грім гримнув. Від тупоту сотень копит задвигтіла земля, нічну тишу розпанахав оглушливий крик тисячі горлянок. Місяць прорвався між хмар і освітлив темну хвилю, яка стрімко накочувалася на сонну орду. І одного погляду вистачило Саїд-мурзі, аби зрозуміти, що зупинити цю хвилю неможливо.
— За мною! — заволав він і, нещадно шмагаючи коня, помчав у темряву, подалі від того, що зараз мало зчинитися.
Заголосило, завило стійбище. Сотні стріл з підпаленим жмуттям полетіли в шатри вельможних ординців — і ті спалахнули, мов свічки. Спросоння хтось підкинув хмизу в багаття, і воно освітило гурт бранців, що збилися за возами. З голосінням схоплювалися зі своїх належаних місць татари, кидалися туди, де мали пастися їхні коні, але коней уже не було. Частину табунів Байлем погнав у бік дніпровських плавнів, а решта коней, на яких сиділи козаки, чвалом накочувалися на своїх колишніх господарів. У мерехтливому світлі багатть кривавим полиском спалахнули вістря шабель. Козаки широким віялом прокотилися стійбищем з краю в край і розвернули коней назад. Степ затопили крики поранених та кінське іржання.