Про УКРЛІТ.ORG

Джури козака Швайки

(2007) C. 68

Рутківський Володимир Григорович

Твори Рутківського
Скачати текст твору: txt (745 КБ) pdf (526 КБ)

Calibri

-A A A+

— Пане ясновельможний старосто! — вдарив об поли пан Кобильський і кинувся власноруч відчиняти ворота. — Ви до мене? Яка честь! Яка радість!

— Де Швайка? — суворим голосом запитав переяславський староста, і його холодний погляд пронизав Кобильського наскрізь.

Той зіщулився. Хотів було запевнити, що ніякий Швайка до нього не заїжджав, проте рука його вже вказувала на кам’яний льох.

— Т-там…

— Приведіть його!

Два челядники, обганяючи один одного, кинулися до льоху. А ще за хвилину звідтіль вийшов Швайка. Одежа на ньому була роздерта, обличчя вкрилося струпами і плямами засохлої крові.

— А тепер виведіть його коня! — звелів переяславський староста.

Невдовзі Швайка вже гарцював на своєму Вітрику.

— І шаблю принесіть! — це вже він звелів челядникам.

А дід Кудьма гарячково розмірковував, як йому бути далі. Зарубати цю товсту тварюку і його за проданців? Було б незле, але тоді по всіх усюдах розійдеться поголос, що козаки з плавнів порішили вельможного пана. А це означало, що вони, окрім, ординців, матимуть ворогами ще й своїх глитаїв… Ні, рубати пана Кобильського поки що в жодному разі не можна. Але що тоді можна?

Отак розмірковував дід Кудьма і водночас ні на мить не спускав напруженого погляду з пана Кобильського та його челяді. Відведеш очі — прийдуть вони до тями і тоді вже козакам буде непереливки.

Дивився дід і з жахом відчував, що його полишають останні сили. Та зненацька йому наче навіяв хтось: дід Кудьма побачив старого товариша Кібчика, який шмагав свого онука Дурну Силу… Посміхнувся старий ворожбит, хотів перевести вдячний погляд на Санька — це ж бо була його підказка, — але не мав часу. Тож лише кашлянув і звернувся до Тишкевича:

— Ану, як тебе там…

— Це Тишкевич, — підказав Швайка і люто зиркнув на схилену постать старшого челядника. — Найбільша з тутешніх сволот…

Проте дід помахом руки зупинив його і повів далі:

— Візьми он ту ломаку, що біля стайні, і добряче пройдися по спині свого хазяїна.

— Ясновельможний пане! — Кобильський благально приклав руки до грудей. — Ви не посмієте…

Проте челядники вже повалили свого повелителя на сніг, а Тишкевич з хеканням опустив дрюка трохи нижче спини пана Кобильського. Той стріпнувся і тоненьким голосом вереснув:

— Ой! За що?

«Ще йому вліпи, ще! — подумки наказував Санько Тишкевичу. Хлопець навіть не помітив, як раптово заплющив очі дід Кудьма, як похитнувся в сідлі і, мабуть, упав би, якби його не підтримав Швайка. — Отак йому! Хай знає!»

А з вікон маєтку, з дверей хлівів, льохів та клунь визирала решта челядників. Дехто з них гарячково протирав очі, бо не йняв віри побаченому. І на те були підстави. Біля воріт сиділо на конях кілька бідно зодягнених вершників і спостерігали, як посеред двору старший челядник Тишкевич проходжувався ломакою по спині свого ясновельможного пана.

— Хех! — широко замахувався Тишкевич.

— Ой-ой-ой! — скрикував пан Кобильський.

— Хех!

— Ой, мамо!

Тишкевич так розходився, що не одразу й завважив, як вершники розвернули коней і розчинилися в сутінках. А коли врешті усвідомив, що він чинить — уся його спина вкрилася крижаним потом. Це ж… це ж нечувано! Як воно трапилося, що його укоханий пан, мов останній холоп, лежить зі спущеними штанами посеред двору в кізяках, а він, Тишкевич, шмагає його?

Таке не пробачають. За таке пан може скарати на смерть. Що ж робити?

— Ой-ой-ой… — стогнав пан Кобильський і щулився в очікуванні чергового удару дубця. Проте його не було. Пан Кобильський боязко повів очима ліворуч, праворуч… Нараз завважив, як Тишкевич відкинув ломаку, тоді кинувся до стайні, вивів найшвидшого коня і, не сідлаючи, рвонув на ньому за ворота.

І лише тоді ясновельможний пан дещо скумекав.

— Це він… — прогарчав пан Кобильський і став рачки. — Це Тишкевич мене… Доженіть його, пся крев! Шкуру спущу-у!

Нажахані челядники, збиваючи одне одного з ніг, наввипередки рвонули до стайні.

КІНЕЦЬ ВОВКУЛАЦЬКОГО КУТА

У лісі за Канівцями Швайка різко звернув з дороги.

— Подивимося, що буде далі, — сказав він.

— Гадаєш, пан кинеться в погоню? — радо запитав Остап і поклав руку на шаблю. — О, це було б гарно! Бо, правду кажучи, я вже трохи занудьгував у ваших краях.

— Про шаблю забудь, — хрипким голосом попередив його дід Кудьма і закашлявся. — Хіба… коли нападуть… тоді виймеш.

Вони стояли за високими кущами. Звідсіля добре було видно натоптану дорогу. Навколо панувала глибока тиша. Лише зрідка її переривало хрипке дихання діда Кудьми.

— Діду, вам зле? — стривожено запитав Швайка. — Може, поїдемо далі?

— Нічого, якось перебудеться, — по хвилі відказав дід. — Та й недовго лишилося чекати.

І справді, за деякий час до них долинув уривчастий цокіт копит.

— Хтось один жене, — прошепотів Остап і знову поклав руку на руків’я шаблі.

— Ти чув, що дідо сказали? — прошипів Швайка. — Нас тут немає, зрозуміло?

 
 
вгору