Я входив до колонії з пересторогою і напруженням, що побачу малолітніх злочинців, «зеків», «зону», злодіїв і вбивць, грабіжників і насильників.
Одні за одними клацали за моєю спиною четверо залізних дверей, і коли я опинився на території колонії всередині, то не міг одразу подолати якогось майже тваринного страху, що двері позаду тебе заклацнулись назавжди.
А потім я продивися територію колонії — школа, спортивний майданчик, гуртожитки, так званий штаб, де кімнати керівників колонії, бібліотека, музей із виробів вихованців, кабінет психологічного розвантаження…
А головне — ці підлітки, їхні обличчя з непідкупним інтересом до нової людини, з усмішками і жартами. Це була неділя і всі були вільні, і я з півгодини, після розмови з Васильком, просидів з ними на спортивному майданчику.
От тобі і «зеки» — думав я тоді на зворотньому шляху з Прилук додому, от тобі і зона, колонія, тюрма.
Я наслухався всякого там, надивився на них, і раптом збагнув, що візьми отак зграйку пацанів увечері з міста, з отих, що вештаються десь у центрі біля гральних автоматів, і поміняй, а тих, з колонії, сюди на вулицю — і ніякої різниці не буде. Ті просто втрапили в біду, а ці ще ні, просто пощастило, а все могло і може ще статися.
А ці наші дисиденти, політичні, в’язні совісті, адже вони сиділи в сталінських таборах, як і всі зеки, і на них це тавро не стоїть тепер, а на кожному іншому стоїть, хоч він міг бути не винний…
У Василька почалося нове життя. Він вже на волі, він став інший, але він є собою і був собою, який він дивний і сильний…
I мені стало сумно, бо життя моє досі не склалося, мама вже почала допікати мене, що я не одружуюсь наново, що вона не дочекається онуків, якщо я буду так марнувати час…
Час, марнувати Час, чи марнувати час…
…Суцільна тиша неймовірної щирості буття… моє «я» зливається з нею і ми одне ціле… я тебе люблю слова абсурд я твоє ціле абсурд… я хочу тебе я чую тебе я відчуваю тебе тебе нема я один сам я шукаючи навпомацки… Діоген ліхтар ніколи нікому прощення і вознесіння тільки тому що гріх спокутуваний піднесе стражденну душу до висот неба… блудний син сам перед собою наступне на ластівку… смерть зупинка упокорення Люцифера в самому собі,.. щоби він не вирвався в мені за межі мого прутня за межі мого малого егоїстичного… я майже карликовий у своїй малісності.. а де велике «я» з того боку дзеркала де нема тіні де нема звуку, а є лиш далі початок вчорашнього дня і знову ті самі дурні помилки… карма не вийшов і далі ніхто нікому ніщо, я любив так що всесвіт міг би здригнутися і на третій раз біль перестав бути єдиним і я перестав бути єдиним у вірі… зрада зрада зрада зневіра чому ми всі страждаємо порізно.., чому не можемо знайти спокій… у стражденному втомленому світі говоримо одне одному не me… чому… тому що…
Мені захотілося назад у дитинство, у ранню юність, мені захотілося пережити все те, що пережив Василько, забути назавжди свої кількарічні майже божевільні прагнення живого сексу, прагнення пізнати жінку, і майже щоденне дрочіння до нестями, аби забутися, і в якусь мить вже, заплющивши очі, будити уяву і побачити і відчути, як гарна молода дівчина, розкішна блондинка, дещо старша за тебе (так я мріяв завжди в юності, аби мене звабила старша жінка) бере тебе за руку, заводить кудись у кімнату, і ти відчуваєш її руку в себе на стрижні, і він страшенно напрягається, і вона сама роздягає тебе, гладить ускрізь, цілує пристрасно, і ти відчуваєш язиком її язик, і ти піддаєшся її ласкам, і вона бере твого стрижня в рот, і потім, розвертаючись, витягає тебе на себе, і сама вводить твого стрижня собі у піхву, і ви починаєте рухатися в прекрасному ритмі, і ти щасливо кінчаєш у нестямі, і шаленієш, і виприскуєш свою сперму… просто на себе і на ковдру, і на простирадло, і тепер мусиш встати, і все то повитирати, аби мама не помітила вранці, але вставати нема сил, і хочеться далі того чудового видіння, але ти, отямлений вже, сам-один на ліжку, тобі чотирнадцять чи п’ятнадцять чи шістнадцять років, поряд cone на сусідньому у ліжку твій маленький брат, і дійсність сувора і невблаганна, і ти встаєш, все витираєш, і засинаєш, трохи присоромлено незадоволений собою, але з полегшенням в яйцях і приємним відчуттям у стрижні, і засинаєш із сподіванням, що одного разу це станеться насправді…
Може, цигани мають рацію в такому своєму стилі-життя… Може, вони в чомусь справді цільніші і менш закомплексовані й упосліджені, ніж ми.
Так чи ні, але мені знову захотілося, а вже не вперше, стати Васильком і пережити його життя, принаймні в ранній юності, і не мати собою всіх своїх підліткових порожніх пристрастей.
I в такому дивному настрої я вернувся із Кременця до Луцька. А тут мене чекала в газеті напряжонка, десь когось вбили і треба було терміново їхати в райцентр і писати репортаж, і життя брало своє у звичному ритмі, тільки щось в мені змінилося тепер, і я ще не усвідомив що, бо звичайне буденне життя брало своє, а поза всім самоосмислення вимагає часу, і приходить не тоді, коли чекаєш, а само по собі. Якщо приходить.