Ось хто я і що тут, і ця благодать — дарунок за те, що я робив, хоч я нічого не робив зумисно, просто вони мені сподобались, і я трішки поміг, але їм треба було переломитись ще через когось, хто несподівано співчув їхній історії, і це був я, і спокій, який прийшов до мене, був справжній і суворий, і вернув мене до життя, і я відчув у собі якусь нову, може, вовчу силу. Я ніби теж став їхнім, одним з вовків, також вовком, і зрозумів що нічого не буває випадково, я вернувся в себе, ні, інакше, я прийшов до себе самого, якого досі не міг знайти. Може, це і є саме те, що називається дорослістю, бо ж дорослим може бути й підліток, і вічним незграбним підлітком сорокарічний недоросток, я відчув, що я є. Мене не було, а тепер я є, мене осяяло вовче світло, а вони ж, вовки, саме вовки, охороняли Аполлона, отже охороняли мистецтво, треба їх правильно бачити, вовків, і все буде добре, і з ними теж, треба лиш бачити…
Я обіймаю його заплющуючи очі… я прагну його я чекаю поки він увійде в мене аби відчути силу його пристрасті його чоловічу міць… я відчуваю його в собі… його могутній стрижень доводить мене до шалу… ми кінчаємо разом… і це щастя і забуття… в якому є краплина мого страху і навіть маленького відчаю… ми стали інші ні це він став інший… йому вже двадцять… в моєму віці жінка однак не міняється так швидко… але він став зовсім інший коли ми зустрілись після в’язниці після років розлуки віри і страшного невимовно болючого і причинного прекрасно-шаленого кохання… я не змогла пізнати його тіло… навіть його обличчя стало іншим… до мене прийшов дорослий чоловік… а забрали від мене мого коханого юного хлопчика… я шукаю в ньому хлопчика якого я так несамовито полюбила і своїм коханням несамохіть врятувала його від біди… але того хлопчика давно немає… він обріс волоссям на ногах і руках і на грудях і на животі і під пахвами… і стрижень його став більший і чужіший… я ласкаю його як раніше… я люблю його силу і його тремтіння в мене на губах і відчуття міці яке пашить з нього… коли я тримаю його спершу обома руками… і потім однією рукою сягаю до яєць і знаходжу сильні великі чоловічі ядра у волохатому пружньому мішечку і лякаюсь їх… лякаюсь усього нового в ньому прагну його прагну його пізнати впереміжки зі страхом і пристрастю… віддаюсь йому шукаючи забуття і повернення до того хлопчика який назавжди заснув у ньому… він став волохатий із неголеною бородою дорослий чоловік… мужчина якого я… боюсь я його не знаю… я його знаю і не знаю… він приходить до мене… він трахає мене як свою жінку яку любить і любив увесь час… і нічого в ньому до мене не змінилось… але в мені народжується страх перед чоловіком який мене трахає… від якого я кінчаю… всередині якого пробивається спогад про того хлопчика… який віддає мені всю свою підліткову пристрасть… але хлопчика немає… є чоловік який несе з собою до мене інший чоловічий світ… від якого я свого часу втекла до хлопчика… мені вкрали час переходу… треба навчитись любити цього чоловіка батька двох моїх дітей… юного але вже великого і сильного Вовка… я люблю його… я люблю його в ньому і я боюсь його нового… його нової сили… нової моці… нового Вовка… але я люблю його… я навчусь любити до самозабуття і його нового дорослого Вовка… я знайду в ньому свого хлопчика… я люблю його…
Ми поїхали з Васильком в Карпати, так повідала нам циганська пошта, яка без усякої техніки миттєво передає всі відомості про циган по всій країні, що тільки треба комусь і про когось знати.
Мар’яна заслала питання — що робити далі, як бути Василькові, якому за місяць має виповнитись двадцять років. Все гаразд, все добре, ніби прокляття минуло, але страх перед ним лишився.
Передали, що десь у Карпатах під Раховом є циган-мольфар, який все знає. Він сказав, хай приїдуть обидва хлопці.
Я вже настільки звикся з родиною Вовків, що почував себе за цих кілька років властиво членом родини, і не так то й здивувався, хоч гадка виникла, а звідки той мольфар знає про мене, адже питали тільки про Василька.
Але циганські закони є суворі — сказали удвох, отже удвох, і отак ми одного разу вибралися в Карпати.
Знайти дорогу до мольфарової хати було і просто і непросто. Бо всі знали, що там живе старий дід, здається циган чи щось таке, і що, як біда, то може допомогти поважно, часом лікує людей, і передбачає погоду, але характер у нього суворий і неприязний, і до себе мольфар без попередження гостей не приймає, але — як хочете, йдіть от туди вгору і вгору, і там на узліссі здибаєте хату з колибою, то його, але вважайте на діда, він суворий…
Дід був високий і сутулий, із геть сивими вусами і клаптявою сивою бородою, не дуже довгою, але достатньою, щоби трохи приховати і без того суворий вираз наче різьбленого з обвітреного дерева обличчя.
— Чого так довго вибиралися? Я вас чекав учора, — пробурчав він у відповідь на наше привітання. — Але ще не вечір. Встигнемо. Голодні? Ходіть, щось з’їсте трохи, а тоді вже я вами займуся.
Хліб, сир, масло, молоко. I чудовий пахучий гірський чай, власне настоянка із гірських трав, якої, здавалося, можна пити до нескінченності, і не треба було ні цукру до неї, нічого — там було все, що означало здоров’я і життя.