Скільки він потім передумав про це, і вдома, і з нею, і в колонії, він тримався мужньо і сильно, але відчуття незаслуженої біди, яке впало на його плечі, пригнічувало його раз по раз, і доволі часто.

Це минуло, вже майже чотири роки нічого з ним не стається. Але йому все ж таки й далі ставало час від часу страшно.

А як це вернеться? А якщо він теж помре у двадцять років, як його попередники, а як буде з його сином?

I чи воно справді минуло?

Василько курив вже третю цигарку, припалюючи одну від одної, заглиблений у свої раптом невеселі думи.

Він знав, що зараз не час над цим замислюватися, що насправді в нього все гаразд, він має кохану дружину, двох милих дітей, друзів і навіть цього приблудного до них журналіста, який несподівано став близький, як родич, як людина, яку знаєш все життя.

Василько не раз говорив про нього з Любою, він був нам потрібний, він мав з’явитися і він прийшов і став нашим, він вже частка нашої родини, друг, товариш і брат…

На те була Божа воля. Так мало статися. I так сталося.

Василько на весіллі пив дуже мало, свідомо уникав зайвої чарки, і зараз йому алкоголь вже зовсім вивітрився з голови.

А як ми будемо жити далі?

Де працювати, як заробляти, як складуться взаємини Люби зі всім циганським родом?

Чи їм жити з ними, чи окремо.

Все це поки що лишилось осторонь, зараз вони мусили одружитись, щоби змогти жити разом.

Я щасливий, думав Василько, — і нещасний водночас. Я все маю і не маю нічого, я молодий і дорослий водночас. В моєму віці багато хто тільки трахатись починає, а в мене двоє дітей і дружина.

Я ніс на собі родове прокляття, і вона допомогла мені його зняти своєю любов’ю, але як я можу це забути? Як я можу забути весь цей жах, що охоплював мене, підлітка, коли я відчував, що повинен тікати з хати і йти кудись у сад, у ліс, у поле, кудись… куди я й сам не знав… але геть від людей.

Я боявся, що ніколи жодної жінки не зможу мати і раптом закохався в неї, і врешті я, так, це я сам звабив її, вона не змогла відмовити моїм очам і моїм рукам, я знаю, це я все зробив, бо в мені була ТА сила, але …я тепер так люблю її, я люблю її більше всього на світі, я обожнюю її і наших дітей, вона врятувала мене і весь рід, як я їй вдячний!..

Василько відчув, як тепло розливалось по всьому його тілу від цих думок, і раптом всі меланхолійні думки враз минули, він загасив цигарку і кинув недопалок у малинник, потягнувся, аж в плечах кістки хруснули, і відчув, що саме час вертатись до гулянки, бо зараз почнуться пересуди, куди це молодий пропав із весілля.

Він зітхнув із полегшенням, подивився на зоряне небо і сад довкруж і повернувся, щоби йти до хати.

I раптом десь здалеку долинуло сумно протяжне і довге вовче виття…

Виття не стихало довго і долинало, хоч і здалеку, але виразно і чітко, нагадуючи скорше плач, ніж загрозу, скорше жаль, ніж нагадування про іншу силу, але воно попри все викликало жах і страх у кожного, хто би це почув.

Василько здригнувся, як вдарений електрикою, розкрив свої чорні, як вугілля, або як оця ніч, очі максимально широко, і послав у глибину ночі важкий, енергійний і напружено сильний погляд. Він мить вдивлявся у ніч, ніби розмовляючи з нею, ніби в чомусь переконуючи ніч.

I враз виття припинилось.

Василько заплющив очі і ще мить стояв із заплющеними очима.

А тоді зітхнув, повернувся спиною до ночі, і пішов жорсткою, твердою ходою людини, яка щось вирішила напевне і готова відстоювати своє до кінця, до хати, назад до святкового столу.

Я відчув приплив якогось дивного стану що геть охопив моє єство… все було окутане якимось туманом і він лагідно і м’яко розтікався моїм тілом і наповнював мене спокоєм якого я ніколи не відчував досі… це була тиха радість єства тіла і духу разом… спокій і рівновага розуміння всіх проблем… легке їх вирішення і відчуття майже невагомості щасливої нічогості в тілі… це відчуття з’явилось спершу в руках… потім проходило далі вище і врешті окутало все тіло… і я ніби піднявся в повітрі у світлій радості і подумав — це і є певне відчуття благодаті… яка спустилась на мене з неба… я нічого не зробив я цього не заслужив напевне… алея нічого не зробив поганого… я намагався лиш допомогти людям… не просто бути з ними… а співчувати їм і просто бачити їх… вповні з їхніми проблемами ніби зсередини не стороннім чужим оком а доброзичливим запитливим і своїм… і в цьому благодатному стані до мене прийшла істина… це я був Дзеркалом про яке говорила Мар’яна і яке було потрібне обом… аби зазириувши в нього вони змогли побачити свою любов… я несамохіть або волею Неба або когось іншого був посланий як перехідник… як той образ в який можна дивитись… щоби побачити і почути кохану людину… коли ти не можеш її побачити зразу… просто треба ще подолати Час… one він не існує… коли є його передломлення в дзеркалі… яке трансформує його і розтягує деформує і перетягує минуле в майбутнє а майбутнє в минуле… і роки не мають рахунку і відстані не мають кінця або мають сто кінців і Час має мільярди вимірів… залежить лиш хто з ким на якому перетнеться і хто що почує… хто встигне щось почути… поки живе оцей маленький марний і куций час який може стати велетенським і прекрасним або маленьким і ніяким… і його може просто не існувати як не існувати людського життя яке біологічно ніби існує але насправді його нема в цьому Часі… воно не вмістилося… воно випало за рамки Часу і плаває у якомусь смердючому Стіксі… я напевне прожив певну частку Василькового часу… на якийсь період мій час злився з його часом і я почав жити його життям у Часі… мабуть я несамохіть украв у нього частку його часу, поки він перебував у колонії а я переймався його життям його пристрастями і поразками його коханням і сексом… так що вжився в його єство і став часткою його життя їхнього життя… але я не зумисно крав… я не забирав цей час… вони самі віддавали мені його… вони вочевидь хотіли мене бачити біля себе… от навіщо я був тут от хто я і що я… код був всередині мене… я насправді був задіяний в якійсь химерній позасвітній формулі розв’язання якої випало також і на мене… прокляття проходило також і через мене… я був тією маленькою зірочкою що є супутником Венери… я Меркурій — посланець від одного до іншого… маленький блиск Меркурія контрастує з блиском Венери… але він потрібний… інакше б її так гарно не сприймали… Кохання і Мистецтво, Венера і Меркурій… а хто ж таки mоді той маленький голий пацан… той Ерос зі стрілами — це таки був не я… той пацан вистрелив-таки ніби незграбно на перший погляд… а як подумати трішки, то вдало… і дуже вдало… так чи інакше кілька років тому випустив стрілу в них хтось інший… а мені була визначена інша роль… я мав стати зв’язком і Дзеркалом… в яке можна було подивитись і побанити віддзеркалення свого кохання…