Я прокинулась від крику. Василько стояв голий і ошаліло озирався довкола.
«Я спав тут! — кричав він. — Я спав тут цілу ніч! Вчора був повний місяць. Все минуло!!! Я спав тут цілу ніч, і нічого не сталося! Все минуло!»
Потім він кинувся до мене. Була саме неділя, не треба було до школи і нікуди. I тут було таке, що знову ж таки не до описання.
Далі він розповів мені, як мусив щоночі, коли повний місяць, іти в ліс. Він там роздягався і не знав, що з ним було, не пам’ятає. Потім прокидався там, де скинув одежу, під ранок, голий в лісі, одягався і йшов додому.
Це було родове прокляття. I тепер він його позбувся.
Та, напевне, вам його мама все розповіла.
Він проспав у мене тоді ніч, коли був повний місяць, і не прокинувся. Отже, злі чари полишили його, і він далі був вільний. Від них. А як казала Мар’яна — тепер весь рід їхній вільний від цього прокляття.
— I це ви врятували його!
Я не знала про це, я не рятувала його, я його так полюбила, що все моє життя пішло наперекіс, я знищила свою працю, родину, навіть дитину від мене забрали — колись вона мене зрозуміє, я переконана. Але це було вище за мене.
Є таке оповідання у Цвейга — «Амок». Це слово означає певний тип божевілля. Дуже схожий стан пойняв мене.
«Якби я подивився в очі юному дияволу, чортеняті, і побачив у глибині його погляду, що він любить мене, я віддав би йому душу» — це я вичитала в одного французького автора, і відчула свою особисту правду в цих словах.
Зі мною сталося саме так.
Я віддала йому душу!
I хоч я втратила певний час свого життя тут у в’язниці, я написала про нас майже цілу книжку, і може ви її якось прочитаєте, а може й допоможете її видати…
А після дитини й умовного ув’язнення він прийшов до мене уночі, він хотів побачити дитину і мене.
Що тут казати — тут вже не вік грав роль, а почуття.
Що таке вік? Через сто років нас усіх тут вже не буде, от і все. А в цьому світі невідомо, хто скільки проживе і хто як проживе свій час.
Я не могла йому опертися, і він приходив щоночі і ночував у мене, бо йому вже цілком минуло «оте» на той час, і ми булим щасливі, і приїхала міліція… і нас спіймали на гарячому.
I далі ви знаєте.
Я думаю, що Микола нещасний чоловік. Він — батько моєї доньки, і вона живе з ним, і я не хочу йому зла, але щастя в нього не буде, бо він не вмів сам його дати комусь, і хотів знищити з ревнощів до жінки, яка йому насправді була байдужа, і її, і те, що вона знайшла.
А той, хто хоче комусь зла, щасливий бути не може!
Я входжу в неї і все набуває іншого кольору іншого змісту… я втрачаю себе щойно бачу її щойно дотикаюсь до неї… з першого відчуття шаленію від щастя… я покохав її так глибоко що переконаний — це було послане мені Богом… я дістав це я найщасливіша людина на землі я почуваю себе міцним і сильним… я бачу як вона стогне піді мною як хоче мене коли мене бачить… як звивається коли кінчає від мене яка щаслива коли ми кінчаємо разом і наші стогони зливаються воєдино… як мені хочеться тискати її груди впиватися вустами в її вуста в П перса зубами майже кусати її гризти її… мені хочеться роздерти її всю навпіл і зануритися цілком і повиістю усім своїм єством у неї… я кричу, я вию від шаленого щастя від солодкого шалу від того що зараз володію всесвітом і нею… бо вона — мій всесвіт… вона — моє інше я… мене не було без неї і не буде без неї… вона — це я я — це вона ми — разом… я хочу я маю я завжди буду хотіти /Т… / вона буде моя вона моя моя моя…
Фактично все вже закінчилося, і я поїхав на вихідні до батьків у Кременець. Хата в нас була стара, ще дідівська, але під горою Бона, з невеликим, але охайним садом, який батьки старанно доглядали, і хоч я наїжджав додому нечасто, завжди, коли опинявся сам у своїй кімнаті чи в саду, родинна хата навіювала мені спокій і занурювала в роздуми.
3 якоїсь нагоди мама дістала родинний альбом і взялася вклеювати туди нові фотки, а я потім почав його переглядати.
Я вдивлявся в обличчя родичів і знайомих, діда і баби, яких вже не було в живих, а потім зосередився на своїх дитячих і шкільних фотках, і дитячих і шкільних фотках свого брата.
I мені стало сумно і навіть трохи лячно. Я відчув себе, як на цвинтарі. Отих пацанів і дівчаток, які дивились на мене зі старих фотографій, усіх давно вже не було. Вони щезли. Так само і я зі своїм незмінно наївним, простуватим, замріяним поглядом у ніщо. Мене також вже не існувало в часі і просторі. Такого.
Як і мого Женьки, маленького, трохи загубленого серед однокласників, ніби непомітного, але з поглядом, спрямованим ніби у себе. Я його тепер зовсім не знаю, він багато розповідає мені про себе, ми загалом приятелюємо, але я його не знаю, він дорослий, чужий чоловік. Я отого малого знав і розумів, а цього, що зараз — ні! Того Женьки вже давно нема.
В дитинстві все розумілося краще, ні простіше, ні, ми лиш мали менше питань одне до одного, ми були простіші, і тому відповіді на питання були зрозуміліші і чіткіші, в них було менше кольорів, барви плутають виразність погляду.