Дівчина осміліла.
— Але ж і налякав мене! Звідки ти? Я тебе ніколи не бачила раніше.
— Я… з того боку. — І Волпн показав рукою на протилежний берег Озера. — Я… тут гуляв і от впав у Озеро, заснув на дереві і впав, бо…
Він збагнув раптом, що дівчина вдягнута в людську одежу, у неї все тіло прикрите, а він — голий. Це може їй не сподобатись…
— Виходь з озера, — сказала дівчина. — Чого ти там стоїш?
— Я не можу, — сказав Волин. — У мене загубилась одежа, на мені нічого нема…
— Тебе обікрали? Украли твою одежу, поки ти купався? Тому ти і сховався на дереві? Ну й ну! Слухай, візьми хоч рушника та закутайся і вилазь із води, бо замерзнеш…
Її звали Леа. П’ять родин приїхали селитися сюди, а згодом прибудуть іще десять. Майже ціле село перебирається на нове місце, в кожному разі ті, хто хоче тихо жити в лісі. Бо стоїть їхнє велике село на дорозі, у світі буяють війни, товчуться ненаситні збройні ватаги, снуючи туди і сюди, — люди вже знемогли від цих бід.
Переказували старі, що як рухатися на захід, є місцина, де великі чисті озера, гарна дичина, тиша і благодать. Працюй і живи.
Отак от зібралися найсміливіші й з родинами поїхали. З усім начинням, з майном і худобою. Ось у неї ручний маленький возик, вона привезла сюди цілу гору одежі для прання. Мати загадала усе сьогодні випрати.
Волин сказав, що ловить рибу, що живе з братом, старшим за нього, що батьків не пригадує, давно померли… Він говорив, трохи запинаючись, вона сама здогадувалась, які мають бути відповіді, а він дивився на неї, і щось зовсім невідоме почало тоненькою цівочкою пробивати багатолітній шар його холодного буття у підводному та лісовому світі.
Йому ставало приємно і тоскно водночас. Бо все, що говорив вій, випливало з її слів. Він нічого не міг сказати про те, як живе, бо його справжнє життя було великою таїною. А як живуть люди — він нічого не знав. Колись давно він щось таке міг би й пригадати, але через товщу літ все сплуталось в один вузол, і він не пам’ятав, що було раніше, коли він був людиною, як жив тоді, як узагалі живуть люди.
Нічого вій такого не знав. І зараз уперше зустрівся з людиною, і такою гарною, і такою юною, і такою…
Леа почала збиратись додому. Він сказав, що також піде — в інший бік. Йому-бо далеко. Домовились, що колись ще зустрінуться тут, на озері.
Коли Леа пішла, Волин дивився їй услід якусь мить, а потім збагнув, що варто зараз зробити, і витворив їй охоронне коло із своєї сили, і послав навздогін, та раптом стало важко, аж заболіло йому, і він зіщулився. Це в його охоронне коло вдарила чиясь неприязна воля, як отруєна стріла. Не торкнулась дівчина, але поранила його самого.
Таке трапилось уперше. Все, що відбувалося щойно, з ним траплялось уперше.
Волин ще не отямився від удару, якого завдала йому чужа зла воля, а вже знав, хто вона і звідки.
Він повернувся. Позаду стояла Царівна О. Такою він ЇЇ ще ніколи не бачив.
Очі її метали іскри, аж вогнився пісок там, куди сягав її погляд. Голова піднята, і підборіддя піднесене так, що волосся спускалося по щоках довгими зеленавими ручаями.
Волин несамохіть звернув увагу, що ступні своїх ніг з тонкими пальцями вона зараз розставила так широко, ніби збиралась вперто й міцно стояти на ногах, боротися з кимось, відстоювати, воювати…
— Ти що? — спитав він хрипко. — Що з тобою?
— Чому ти розмовляєш з людиною? Я тобі казала, що це небезпечно, ти можеш загинути, якщо торкнешся світу людей…
— Якщо загину, то загину я! Це моє право вибирати, що і як робити! Я не раб твій, а Княжич Озера і можу бути й незалежним…
— Про що ти говориш? Як можеш бути незалежним ти, коли я тебе зробила Княжичем…
— Неважливо, хто зробив, — це було давно. Тебе також хтось зробив, але ти с тут — владарюєш в Озерному краї. Я — незалежний тепер, зрозуміло? І не втручайся в мої справи, в мої розмови з кимось, в мої настрої! Досить з мене цих нескінченних, повчань!
— Та ти поглянь на себе! Ти ж хлопчик, підліток…
— Як коханець, то не хлопчик, а як самостійний, незалежний, то вже підліток і малий, так? Ти подумай, що ти мені зараз верзеш?
Сварились вони ще довго, але, як часто буває у таких випадках будь-де у всіх світах, сварка коханців завершується здебільшого порозумінням й особливо пристрасними обіймами.
— Ти програла, Царівно! Якийсь мент свого вічного буття ти таки програла, і хтозна, чим ще це закінчиться і для тебе, і для всіх нас…
— Що ти верзеш? Що ти в цьому всьому розумієш ?..
— Я не верзу, а лиш оповідаю те, що вчуваю, що знаю. І позаяк кожен знає щось таке, чого інший не знає, то й я знаю дещо таке, чого ти не знаєш. Але я не про це зараз, Царівно. Ти вжила чари Злена, ти викликала його до життя серед нас, розумієш? Ти спрямувала його силу проти мене!
— Я спрямувала свою силу… І не проти тебе, а проти…
— У тобі немає злої сили, як немає її в мені й у всіх нас, невіддільних дітях Природи. Чи я повинен це тобі пояснювати? Адже зла сила — то володіння Злена. Бо ж навіть вовкулаки, упирі і змії — й ті залежать від нього, а ми… Ми ж природні з’яви, ми частки колообігу життя, ми допомагаємо Природі і нікого не руйнуємо, якщо лиш…