Про УКРЛІТ.ORG

Озерний вітер

C. 17

Покальчук Юрій Володимирович

Твори Покальчука
Скачати текст твору: txt (384 КБ) pdf (286 КБ)

Calibri

-A A A+

— По-перше, не з моєю Володаркою, а з Володаркою Озерного краю, Володаркою Озера! І не треба мене весь час під’юджувати з нього приводу. По-друге, саме тому я подався спершу на берег, а не на острівець, що хочу побути на самоті!

— Як романтично! Закоханий підліток хоче побути сам? Полишає свою прекрасну Царівну в чудовому замку і тікає на якусь нікчемну колоду на піщаному березі, аби самому зустріти перші сонячні промені і лісових друзів.

— Перелеснику, ти — мій друг, але інколи язик у тебе, як помело, і ти не можеш своїми жартами не вкусити. Може, й несамохіть! Ну, чого ти до мене причепився зараз?

— Волине, юний мій друже…

— Я такий само юний, як і ти! Ти — вічно молодий, а я — вічно юний, а скільки нам років?

— Що таке років?

— А що таке юний?

— Ну гаразд, гаразд! Але ж так склалося, так вирішили Ті, що все знають. Ти — вічний підліток, я — вічний молодик, але ж такі ми є і будемо! Отож — це правда!

— Облиш це, скажи краще, де ти був, що бачив! Я скучив за тобою, Перелеснику!

— Друже мій, Волине! Я був у тому безкрайому світі, про який не можу оповісти, бо кожен опис мій зайняв би кілька днів, а я щойно прибув сюди, бо прийшла й моя пора на цей край! Я казав тобі, облиш свою Царівну О, гайда зі мною у світ! Побачиш таке, про що й гадки не маєш, почуєш і торкнешся того, що й у сні тобі не заввижається…

— Ти ж знаєш — я не можу! Я — Озерний Княжич, я — частка Озерного краю і нерозривно пов’язаний з водою та її мешканцями…

— І мусиш любитися з Царівною!

— А що тобі до того, ти ж відомий перелюбець, урвитель жіночих сердець. Ти хіба знаєш кохання? Ти ж лиш спокушаєш, а потім тікаєш…

— Чую мову царівни О. Геть її слова… А ти не думав, що я вічно шукаю тієї душі, яка б віддзеркалилась моїм справжнім «я» в собі, яка дала б мені спокій і втамування, і не знаходжу! Може, тому я й — Перелесник, окрім того, що Південний Вітер.

— Що ти бачив зараз найцікавішого?

— Зараз? О, слухай! Тут неподалік від Озера люди збудували село. Ось там, подивись, у тому напрямку оселилося вже чимало родин. Так що стережися, у вас тепер будуть з’являтися на Озері люди…

— Краще б не ходили! Царівна О викличе русалок і наробить біди!

— Що. боїшся, що ще когось зваблять жити у Озері?

— Це неможливо! Ті, що все знають, не дадуть іншого Княжича в Озерний край, ні Князя, ні Царівни! Доки хтось не загине, не зрушиться земля, не зламається Закон…

— О, знову слова Царівни…

— Та що ти все — Царівна та Царівна! Я сам знаю. Я давно вже знаю так багато, що інколи здається мені, що й забагато. Інколи я розумію щось ніби й більше, ніж Царівна О, чи то пак значно раніше за неї… А вона ж ніби належить до Тих, що все знають…

— Та ні, друже! То вона хотіла б, як усяка гонорова жінка. До Тих, що все знають, належать тільки боги. А вона — як і всі ми, просто демони, духи, марево! Ми — нижчий світ богів…

— А я?

— Ти все ще себе не знаєш! Хоч вона і створила тебе Княжичем, але відколи ти зірвав чарівну квітку папороті — я теж був там, коли це сталося, — ти набув ще й іншої, незалежної від неї сили. Вона тобі її не відкриває, а ти сам її собі ще не знайшов, не побачив до кінця, лише вчуваєш… Але…

— Яка у вас захоплена бесіда! Чи не можу і я приєднатися до вас? — Царівна О враз стала перед ними, струшуючи мокре розкішне волосся, що струменіло вздовж голого тіла чи не до колін.

І коли відкинула голову назад, Волин уже зачаровано дивився на неї — яка вона гарна, яка прекрасна, як він любить її!

— Звичайно! — зробив шанобливий жест Перелесник. — Звичайно! — він зігнувся в поклоні, і його червоний плащ із зеленими й синіми переливами, ніби зітканий з проміння, то огортав його струнку, міцну постать, вічно засмагле, бездоганно збудоване тіло, то ніби щезав, і демон Вітру стояв голий, і тоді ніби вітер струменів повз нього, хоч у повітрі ні подиху вітру, і волосся його, довге, чорне, кучеряве розвівалось, а з очей струменіла, паралізуючи інших, сила привабливості, що змушувала усіх слухати його, вірити й навіть скорятися йому.

Смертні люди так і чинили, годі було змагатися супроти нього. Але такі ж демони, як і він, могли протистояти йому.

І Царівна О махнула рукою і мов водяним рядном з густого туману накрила Перелесника. Наступної миті він уже стояв охололий, у плащі, озвичайнілий.

— Така прекрасна, така чудова ця Царівна О, а закохалась в одного лиш Волина і ніколи на мене й не зиркне! — з удаваним сумом промовив він і підморгнув Воликові.

Людських понять сором’язливості, незручностей у цьому світі не існувало. Одежа нікому тут не була потрібна, хіба лиш тим, хто жив у лісових норах узимку, як-от Лес або хтось подібний.

Людиноподібні й звіроподібні демони Лісу й Озера збиралися разом і сприймали одне одного без подивувапня чи навіть дрібного зніяковіння перед чимось незвичайним. Кожен наперед знав про іншого все, і тому цапоногий лісовик, який розмовляв з голою русалкою, що була геть як справжня людина, чи вовкулака з людською головою, чи змій у вигляді людини з крилами під руками і важким довгим хвостом, на який спирався, коли стояв чи сидів, нікого не дивували. Ніхто не помічав, на що вони схожі і чи є на них, чи немає звичайної для людей одежі. Все було тут природною даністю, явою їхнього буття, того позасвітного виміру, в якому не існувало поняття часу і простору, а лише конкретність буття і дії, конкретність вічного руху, тієї велетенської з’яви, яку люди називають Природою і природним ходом подій. У ній головними важелями дії, узгодження усіх частин, поєднання, взаємозалежності і взаємовідповідності були вони, саме вони, частки потаємного світу, кожен, — як колосок у велетенському снопі, як цвяшок у будівлі, — займав своє абсолютне, вкрай важливе і саме йому визначене місце, з такими чи іншими обов’язками у служінні безмежній Природі.

 
 
вгору