— З Волином я забуваю про різницю у віці, про те, що чоловіча стать — ти тому приклад — зрадлива і перехідна в бажаннях! Він — вічний підліток, з вічно палаючим юначим серцем, вічний незмінний коханець і прекрасний Озерний Княжич…
— А ти, Волине, невже тобі не набридло все в Озері та в Озері? Царівна О — чудова, але ж є стільки гарних дівчат на світі… І, скажімо, дещо молодших і… о, не ображайся, Царівно, але по-своєму принадливих. Аби оцінити Царівну, ти мав би знати й інших…
— Слухай, Перелеснику, ти говори, але не заговорюйся, бо я тебе зараз вгамую! — І Царівна О роздратовано махнула на Перелесника рукою, з якої рясно полилися тугі струмені води.
— Пш-ш-ш-ш! — зашипів ображено Перелесник, ніби на тліюче вугілля потрапила вода, і враз зареготав, змахнув плащем — і палахкуче полум’я вирвалось з-за поли його плаща, і вже Царівна О, закрившись руками, присіла, враз згустивши навколо водяну завісу, яка шипіла і опадала гарячими краплинами.
— Ну, досить, досить. Я пожартувала, а ти зразу вогнем! — примирливо казала Царівна О, не в змозі підвестися через вогняну завію.
— Ти не забувай, сестро, що я не лише Південний Вітер, я ще й гарячий вогненний вітер! У мене напохваті завжди вогонь, і годі зі мною жартувати в такий спосіб…
— Вода і вогонь — лише позірно чужі, а насправді вони рідні. Це ж з них народжується дощ, хмари, потім урожаї, увесь зелений світ. А люди? Вони взагалі нічого не знали б без води і вогню, їх би просто не було…
— Гаразд! — Перелесник вмить зібрав полум’я в складки свого плаща. — Не будемо сваритися. Тим більше, що я давно в тебе закоханий, і хто знає, в яке літо, в якому злеті і звивині долі нам доведеться зустрітися. Може, й народимо щось, га?
— Та досить з тебе залицянь! Чи ти забув, що тут поруч Волин?
— Не забув я! Волин — мій друг, і в мене з ним окремі справи, окремі розмови і окремі взаємини… Завели-от розмову, а ги нам, сестро, перебила!.. Та ще встигнемо побалакати. Бувай, Волине, я полетів…
І Перелесник вмить знявся над ними вгору, все ще в людській подобі, але вже виструнчений в політ, із своїм плащем творячи разом щось таке на кшталт велетенського птаха або великої стріли… За мить він мав зникнути у хмарах, аж враз знову почав спускатися униз. Зараз летів каменем, сторч головою, перед самою землею зробив вигин і став знов перед Волином і Царівною О.
— Забув попередити. Там, за озером, певне, житимуть люди. Будують хати, рубають ліс, корчують кущі. Так що стережіться, матимете сусідів. А від них усякого чекай! На цьому щасти вам обом!
Перелесник знову злетів вгору стрімко і рвучко, вже не повертаючи голови, і за мить опинився за хмарами, розтанувши у повітрі.
Лише подих теплого, зовсім літнього, а не весняного вітру, що проносився над Озером, овіваючи Царівну О і Волина, свідчив про тс, що тут щойно був Південний Вітер..
— Що то за люди? Хто там будується? — спитав Волин. — Ти їх бачила?
— Так. Я не встигла тобі сказати, бо сама ще не роздивилась як слід. Досі не знаю, хто вони і що. Але відомо: будуть від них нам великі клопоти. Я загадувала Тим, що все знають. Не схотіли мені відповісти. Отож добра не буде. Нам слід бути обачними і нізащо не встрявати в спілкування з людьми. Бодай цього літа…
— Чому ти так переймаєшся? Хіба це перші, що втрапили до Озера? Ловлять рибу, беруть воду. Острівця бояться. Раз налякаєш — більше не полізуть. Він і так малесенький. Чого ти, власне, боїшся?
— Я ніколи й нічого не боюсь. Нам нема чого боятися. Це люди бояться. Але ж і ми можемо щось втрачати, щось набувати, чимось перейматися, жити краще чи гірше. Досі нам велося чудово. Я утримувала Озеро своїми чарами поза людським оком. Але такі чари не тривають вічно, їхня сила скінчилась, восени щось сталося у нашому світі, бо раптом змістилися володіння Морока, і його син Злен, що владарює над злодіяннями, почав забагато брати на себе і своїх носіїв зла, почалася коловерть. Ті, що все знають, вирішать колись і це, але добро витікає крізь діру у світлі, яку пробив Морок, і всіма силами треба цю діру затулити… Тепер мені потрібен час, аби набути нової сили для чар. Але люди вже увійшли сюди, і мої чари тепер на них так не подіють. Не знаю, що буде! Стережися людей, Волине!
— Поясни мені, чого стерегтися?
— Люди схожі на нас, але зліші і добріші водночас, у них гаряча кров, а в нас холодна, і ця гаряча кров змушує їхні серця, а відтак все тіло випромінювати особливу силу, особливу енергію, якої нам бракує…
— Тому-то русалки й зваблюють хлопців…
— Так.
— І я… Мене ти також тому звабила?
— Ні! З тобою інше. Ти був готований мною на Княжича Озера. Я чекала тебе сотні людських років, аж доки ти з’явився. Це інше…
— І все-таки?
— Так. Врешті ти все це мав, як і я колись. Але це вже сьогодні байдуже. Люди, особливо в гурті, можуть заподіяти нам зло, бо вони ніколи не збагнуть, хто ми і які ми, тому можуть намагатися нас убити…
— Але це неможливо!
— Неможливо… Так, неможливо, але й можливо, коли втрапиш до їхніх рук… Гаразд, облишмо цю розмову, коханий, ходімо на острів!