Колись в Озері не було острова посередині. Його одного літа створила для усамітнення Царівна О, збуривши із дна озера могутній піщаний стовп.

Уже з Волином висадили на острівці дерева і трави. Тут їм допомогли усі лісові друзі. І на маленькому острівці серед велетенського Озера виріс гайок з пахучими травами і чудовими квітами, який і став літнім домом, притулком Царівни О і Волина. Чому він цього разу спершу подався на берег, Волин і сам не знав. Але на острівець, який він дуже любив, йому зараз не хотілося, його вабив берег, друзі, нові зустрічі.

Раювання на острівці серед Озера було вічним, однаковим, схожим на себе, і тому вже не таким привабливим, як колись, як вчора, як ніколи, як завжди.

Однак чари, просто жіноча привабливість Царівни О завжди заспокоювала його, і на острові було добре. Десь на дереві вже співали птахи про чудову весняну погоду, і ніжні обійми Царівни О і пахощі свіжих трав змішувались у єдину й особливу гармонію світу, яку творить кохання навесні в душах закоханих.

Минуло небагато часу, і Волин зустрів своїх лісових друзів, Прилітав до нього знову Перелесник, як завжди зваблюючи його розповідями про далекі краї і південних красунь. Найважливіші весняні турботи в Озерному краї були залагоджені — загати у підземних річках прочищено, озера оглянуто, русалок та інших озерних мешканців розбуджено до літнього життя. Волин пробував навчитися стрибати з дерева на дерево, як білка, але падав, а білка Лар сміялась і показувала ще раз і ще раз, де треба вигинатись і як стрибати.

Врешті змучившись, Волин сказав, що його справи у воді, а не в лісі, і він наразі здається. Але ще вчитиметься колись пізніше. Білка Лар, посміявшись над ним, помчала в гущавину лісу, стрибаючи по деревах, а Волин вирішив спочити, вмостившись на своїй улюбленій плакучій вербі, що звисала довгими вітами далеко над озером.

Тут, у зеленій гущавині, заліг Волин, і дивився у хмарки на небі, і думав, що слід би розпитати Перелесника більше про ті далекі краї, і як би знайти час і місце, щоби Царівна О не з’являлась, тільки Перелесник зблискував на виднокраї.

Волин відчув, що Царівна О не хоче, аби він приятелював з Перелесником, намагається завадити їхнім розмовам, і це ще більше спонукало його до спілкування з Південним Вітром. Тим паче, що Перелесник взагалі йому подобався. Він вчував у Південному Вітрові якусь спільність із собою… Водночас і сумнівався:

«Він — Південний Вітер, Володар частини Вогню, Перелесник, Літавець, а я просто Озерний Княжич, я — другорядний демон, а він — Близький до Богів. І все ж ми схожі, ми обоє молоді, любимо жінок, у нас більше схожого, ніж у дуже багатьох із нашого світу…

Чому ж Царівна О втримує мене від розмов із ним? Що Перелесник хоче і може такого переповісти, чого би їй не бажалося?

Мабуть, с якась таємниця стосовно мене, яку знає Перелесник, бо він так само близький до Тих, що все знають, як і Царівна О. А Царівна О із своїх міркувань не хоче, аби я знав цю таємницю. Хоч я повинен її знати, бо це моя доля і моя сила. І я, тільки я, окрім Тих, що все знають, можу і мушу керувати своїм буттям!»

На цьому думки Волина перервав якийсь хлюпіт. Він глянув з дерева униз і стерп від несподіванки.

Там по коліна у воді стояла і щось полоскала дуже молода і дуже вродлива дівчина.

Темна, як вороняче крило, коса, виписані чорні брови, широко розкриті, немов здивовані темпі очі.

Тонкостанна смаглявка, сільська дівчинка, на вигляд чи то Волинових років, чи трохи старша за нього, щось прала на Озері. Вочевидь одна з тих, хто приїхав сюди жити.

«Це чудово, — тьохнуло серце у Волина, — якщо вона буде жити неподалік, я зможу її часом бачити. Мені просто приємно на неї дивитися. Я не буду до неї підходити. Бо ж до людей не можна, але… дивитись, просто дивитись — приємно».

Замилувавшись нею, Волин раптом посковзнувся на глиці й несподівано для себе, бо такого з ним просто ніколи раніше не траплялося, шубовснув у воду поперед дівчини.

З голосним зойком, покинувши прання, вона метнулася на берег. І вже звідти озирнулася на Озеро, згадавши про полишену на мілководді одежу.

Волин випірнув на поверхню і став на дно. Води тут було трохи вище пояса.

Він дивився на берег, на дівчину, що переляканими очима й собі вдивлялась у нього, і відчув, що негайно повинен щось зробити, аби позбавити дівчину цього переляку, який і досі метався в її очах, і лише потроху починав згасати, відколи вона побачила юного хлопця, що стояв у воді і дивився на неї.

— Гей! Ти хто? Звідки ти взявся? Ти геть налякав мене! Чому в озеро так стрибнув, що я й не бачила звідки? Чого тобі треба?

Уже дуже давно Волин не розмовляв ні з ким людською мовою, усі розумілися в їхньому світі без слів. Подумане було як мовлене. А тут звучало, мова чулася, вголос мовлене порушувало всю мовчанку Лісу і тишу Озера.

Пошукав у своїх знаннях і побачив, що й він зможе так.

— Не бійся! — сказав він, дослухаючись до вимовлених звуків. — Не бійся, я нічого поганого тобі не вчиню!