Про УКРЛІТ.ORG

Безмежність

C. 6

Покальчук Юрій Володимирович

Твори Покальчука
Скачати текст твору: txt (144 КБ) pdf (148 КБ)

Calibri

-A A A+

— Ти куди? — хрипло запитав Миколка.

Це був він. За рік він дуже підріс, хоч і худорлявий, майже з мене зростом, світловолосий, але темноокий і темнобровий, і коли усміхався, то показував у приємній усмішці міцні гарні зуби.

Та зараз погляд його був ворожий, чужий.

— Ти куди? — знову запитав він.

— А ти що? — отямився я. — Чого тут крутишся, а ну марш спати!

— Це ти йди спати, і не назирай за ким тобі не треба, і де не треба. Твій намет не тут. А от ти куди зараз зібрався?

Ах ти ж щеня, в мене все й так кипіло всередині, і я таки справді розлютився!

— Сказав — забирайся звідси, шмаркачу, чуєш! I не твоє діло! — я схопив його за комір сорочки, так, що ледве не тріснула сорочка. Граблі у мене дай боже кожному, я знаю.

Але малий схопив і мене за грудки. Ну, ви бачили таке!

— Ти що, здурів? Зараз як заціджу, то завтра цілий день будеш зуби один за одним шукати… Ану геть звідси! — я штовхнув його, він поточився, але не випустив з рук мого кітеля…

— Ех ти, командире! Я-то думав, ти справді re¬port, чоловік споміж усіх найміцніший, а ти… Шпигуєш за ними… I взагалі — це моя мати, і моя справа! А ти в це не мішайся, зрозуміло тобі? Це моя справа!

Такого звороту я не чекав, звичайно, але стало мені так важко і сумно на душі, ніби посадили мене одного у глибокий колодязь і ні до кого мені не докликатися і не дістатися.

Раптом моя повсякденна самотність знов висвітлила мені свої далекі німі обрії, і я в них загубився, і враз ніби опинився десь далеко звідси, на безлюдному голому сніговому полі, і я вже нікого не бачив, я був сам-один, і враз ущух.

Відпустив я раптом Миколку, розуміючи вже до гіркого болю і щему серця, що я і його втрачаю зараз у своїх диких, тупих, примітивних ревнощах, загубивши брід до себе самого через велику людську ріку, і пішов геть, навіть не озираючись на того, хто лишився позаду, зайшов у свій намет, ліг і лежав не роздягаючись горілиць, втупившись у стелю, замулений туманом важких роздумів-марень, аж доки не заснув десь під ранок.

Минуло кілька днів, я уникав поглядів і розмов з усіма ними трьома, і якось велося так, що я почував себе дуже важко, а головне, що я був винний у цьому непорозумінні, але поза тим, я не хотів їх бачити, бо в них із Степаном розгорілась любов, і малий їх охороняв, а отже і він мене зрадив, і ті обоє, всі, і я не хотів їх бачити, жодного з них, як би мені це не боліло. Але дивитись на них було важче.

Аж тут закликав мене командир і наказав приймати окрему групу, а точніше невеликий загін у нашому партизанському з’єднанні, на той час ми вже виросли в численності, мали свої гармати, одне слово, лісова армія…

Начальником розвідки лишили замість мене Степана Ковальчука, ну а Миколка теж… Лишився з ними.

Ще тиждень тому це здалося б мені неможливим, я думав, що насправді його дуже люблю, a зараз навпаки — мені важко було на нього дивитись, в моїй фупі він бути вже не міг. Це було прикро і навіть дуже, все було прикро, ще й погляд Тетяни, в якому була, я-почував, настроеність на самозахист і водночас відчуття провини, в якій вона ніби й не була винна. Любов зла, полюбиш і козла. Але позірно її погляд був, як завжди, чіткий, суворий і певний себе і того, що за нею. Вона вже своє мала, вона мала свою радість, своє маленьке щастя, і готова була його обороняти.

Та біда приходить неочікувано і тоді, коли чекаєш її найменше. Щойно подумаєш, як все добре, — і ось біда. Такий дурний закон цього світу, кажуть, щось тут з енергією всесвітньою, з добром і злом, з Божою волею, усе переплетено і одне поглинається іншим і разом виходить нуль, великий круглий нуль, якесь дурне нічого, ніщо, ніяк, нізвідки. Власне до того, як я побачив кохання Тетяни і Степана, я почував себе майже щасливим з Миколкою і Тетяниним теплим поглядом, який, мені здавалось, обіцяв багато чого попереду. Я думав, що з часом все стане на свої місця, я починав відтаювати, як лід по весні, і почувати, що шукаю зустрічі з нею, що мені потрібен її погляд, тепло її слів, і такий близький мені, як рідний, її хлопчик.

Задовго чекав, і загубив, не знайшовши. He cyдилось.

I от одного дня розвідники вернулися з важкими втратами, наткнулись на засідку, кілька чоловік загинуло, відступали в ліс з боєм, а Ковальчук, поранений в ногу, здається, потрапив у полон.

Наступного дня стало відомо що він, тут неподалік у Колках, в лікарні, ногу поклали йому в гіпс, видно, хочуть як слід допитувати, довкола лікарні чергують німці. Але там серед українських поліцаїв є один наш, засланий туди бандерівець. Він і передав відомості про Степана.

Слава про мене, як про розвідника, йшла неабияка, чого тут придурюватись, я знав, як про мене говорять і як на мене дивляться. По правді, щастило мені, ось і все. Однак я добре продумував військові операції, і провадив їх доволі холоднокровно, і зараз… Як я повинен був вчинити зараз?.. Я бачив перед собою очі, які ніби не дивились у мій бік ці дні, але вочевидь невідступно були зі мною — це очі Тетяни і очі Миколки, і навіть очі маленької Зіни, я відчував на собі їхні погляди і знав, що хоч і важкі обставини склались, але не спробувати не можна.

Покальчук Ю. В. Заборонені ігри: Повісті / Худож.-оформлювач І. В. Осипов. — Харків: Фоліо, 2005. — 222 с. — С. 159-221.
 
 
вгору