Пан Володимир більше любив розповідати про своїх студентів. Упродовж останніх років він був викладачем Львівського поліграфічного інституту. I ось про людей, які в нього вчились, яким він з того чи іншого приводу повірив, які ніколи, це він підкреслював, не підвели його потім, не обманули його сподівань, він любив розповідати…
— Розкажіть про себе щось, пане Влодку, — просив Лукаш. — Конкретно про себе! У вас же стільки бойового життя за плечима.
— А що про себе? Живий, прожив життя уповні. А що робив — то був мій обов’язок, як кожного. От і все. А нагороди — то таке! Я старішаю і чимдалі частіше думаю про тих хлопців, які загинули, віддали своє життя заради нашої загальної справи, що йшли на смертельний ризик і вмирали, часто зовсім ще не спізнавши життя. Як ми не цінуємо миру і того, що маємо, і як хотіли цього ті, хто тоді воював з нами. I ми, ми теж! Чи не так, Миколо?
Пан Микола жвавий, круглуватий, трохи молодший за пана Володимира, але вочевидь з гарячим, неспокійним характером, озвався одразу ж бурхливо.
— Я тобі скільки кажу — пиши, Володю, пиши що можеш, бо то наш обов’язок перед тими, хто загинув, розумієш, то такий самий наш обов’язок, як було захищати нашу землю. Так зараз ми повинні захищати пам’ять про них. Аби не забулося, аби ніщо не було надарма, не зависало в повітрі. Який з мене писака? Ти знаєш, що важко, але ж я таки видав кілька книжок! Сам не міг, то взяв співавтора, зробили літературний запис. Але ж зробили. А ти? Ти ж майже літератор!
— По-перше, я за фахом інженер, Миколо, це раз. А по-друге — ось Любчик нехай пише, це його професія, а я… Я, може, й зберуся, але все ніяк, ти ж мало уявляєш, що таке робота у вузі, то все — люди, розумієш, люди, які проходять останній період зростання, змужніння і далі ідуть у життя. I коли мої учні сьогодні посідають якісь високі посади, і no цей день мене не забувають, то я думаю, що недарма там працюю. А що не встиг написати?..
Може, тому, що я не знаю, як про це написати. Слова нічого не виражають, Миколо, факт сам по собі голий, істина куца, коли ти не вмієш одягти її і подати. Але не зовнішньо, а вирізнити те, що всередині.
Головне, про що би мені хотілося написати, — це про наш спільний загальний стан там, у військовому таборі і взагалі в лісі, в партизанці.
Всі жили своїм життям. Мали різні настрої, різні долі, закохувались, розходились, ображались на когось або любились до нестями, але… всі були ніби одне ціле, ну от як один організм, щось нас спільне єднало, і пояснити це логікою важко.
Я не кажу про ідею, так, ми боролись за Україну проти окупантів німецьких і совєтських. Так, ми пішли в ліс, аби не дати нікому зробити нас бидлом і рабами. Але не лише це. Спільне перебування в небезпеці людей, об’єднаних однією ідеєю, витворює, я думаю, спеціальне біополе, спільну енергетику…
— Тату, а це не схоже на щось таке, як от у фільмі Тарковського «Солярис», що воно, оте таке розумове, ніби море, думає за тебе і поза тобою…
— Ну якщо вже йдеться про «Солярис», починати треба з повісті Станіслава Лема, який, до речі. народився і жив певний час у Львові. Отож, його повість називалась «Солярис», а по-друге, є, певно, щось і схоже, але в нас воно було інакше, я думаю, наша спільна енергія творила з нас ніби одну істоту, ми були якоюсь велетенською багатоістотною з’явою, і смерть кожного з цієї з’яви била по нас всіх, як ніби відрізали нам пальця або якусь ще частку тіла.
Нас єднала небезпека, але сила наша здавалась нам безмежною, і віра в це творила нас ніби незнищенними, безсмертними, хоч гинули хлопці один за одним. Часто на наших очах.
Але інший знову йшов у бій наступного дня, і чомусь не боявся, і не відступав. Бо ми були одне — ми були безмежні, ми становили собою частку всесвіту, космічної безмежності, в якій живе вища світова сила.
Але й загнув, — думав Лукаш, — ну де отаке от напишеш, я ледь второпую, що він каже, а відчути це, побачити це, щоби передати правду… треба було там жити, з ними жити, і бути одним із них… Чи намагатися уявити себе одним із них, якщо писати тепер…
— To одне, a то інше, треба писати, аби не забулося, аби молодші пам’ятали тих, хто боровся за
Україну і тих, хто загинув у боях за неї.
Це не просто слова, це потреба духу, збереження тієї енергії, яку вони віддали за наше життя, втративши свої. Хотілося би, щоб молодші записували від нас усі факти війни, які ще є в нашій пам’яті, а ми теж не вічні… Треба, щоб всі знали про тих, хто загинув і хто вартий пам’яті про себе…
— Теж правда.
— Тату, ти якось розповідав про Колю Мовчана. Скільки йому тоді було? — втрутився в розмову Любко.
— Десь біля шістнадцяти мав, як загинув, не було ще й шістнадцяти, це я напевне пам’ятаю. Він у кінній розвідці був останній час. А мати його й досі жива, ми й зараз листуємось… Вона зі Степаном, моїм помічником, по війні одружилась, a потім… Обоє в таборах пробули багато років, але дітей мають, і до табору встигли і після табору… Здорові волинські селяни!