Все почалося, коли прийшла у загін Тетяна, з дітьми. Дивовижна жінка, чоловіка-вчителя розстріляли совєти за день до приходу німців у фортеці Любарта в Луцьку, разом з іще п’ятьма тисячами заарештованих, переважно інтелігенції. Вона сама з-під Луцька, кілька місяців минуло, побачили усі, що німці не кращі ніж совєти, то Тетяна почула, що є наші партизани в лісі, знайшла хід і разом з дітьми — в УПА.
Миколці було тоді чотирнадцять, а Зіні й того — десять. Отак і жили у загоні партизанські діти разом із матір’ю…
Гарна була Тетяна, ой гарна ж, і років їй було ледве за тридцять, чорна довга коса, очі циганкуваті, і вдача сувора, тверда і водночас добра і по-материнському лагідна.
Але ж і заболіло якось мені, коли побачив Н. Заболіло, щось озвалось всередині відгомоном, болем, порожнечею. Тугою і пусткою. I замовкло.
He час зараз, і не міг я, і не хотів. He хотів нічого бажати, тільки воювати, тільки бити фашистів, тільки…
Миколка попросився до мене у розвідку. Може, тому, що не дозволив я собі до його матері прорватися початковим своїм почуттям, може, ще чомусь, але припав він мені до серця, як рідний.
I він від мене майже ні на крок, аж Тетяна сміялась. Дивись, Льоню, він у тобі і батька і брата бачить водночас. He смішно було тоді їй, я знаю, але вона по тих словах усміхнулась і пішла в свою медчастину. А в мені знов щось зойкнуло всередині, і знову я замовк, прислухаючись до себе, і не почув більше нічого.
А час минав. Уже рік минув, відколи Миколка прийшов до мене у розвідку, вже скільки бойових операцій ми провели, і німці поволі відкочувалися на Захід, і вже частина України була вільною від німців, і зняли з Ленінграду блокаду, і перемогли під Сталінградом. Так… Перемогли. А що чекало нас усіх тут, нас, упівців, які воювали проти німців, але не приймали совєтської влади? Я, як і всі, з одного боку радів, почувши про Сталінград, радів нестямно, а вночі мало не вив від горя, що накотило на мене з новою хвилею…
Родини в мене вже не було.
Ми всі сподівалися, що Захід не допустить повернення сталінізму в Західну Україну і тут настане новий нормальний лад, як у західному світі, що американці відкриють з часом фронт проти совєтів і поставлять комунізм на коліна.
Такі були у нас тоді сподівання, про це говорилося і мріялося.
Ще кілька місяців тому я підмітив, що Степан у медчастину почав учащати, по кілька разів на день туди бігає. Але спершу ні про що гадки не мав. Молодий він дуже, навіть за мене молодший на два роки, куди йому…
Але якось я зібрав розвідників, і після розгляду справ, дивлячись впрост на Степана, сказав, щоби не забивали нічим дурним собі голову, зараз не час для кохання. А надто для поверхових, тимчасових романів. Зараз війна, на все решта потім буде час…
— Якщо буде! — тихо відлунився голос Степана.
Я скипів:
— Буде чи ні, то вже справа долі, а наша зараз — думати про перемогу над ворогом, а не хвоста крутити собі, зрозуміло?
Від тієї розмови стало й мені не по собі, і я одразу ж пішов до свого намету й усівся там на нарах, відчуваючи, що щось таки не так, але не бажаючи собі аж ніяк у цьому зізнатись…
День минув у звичайних клопотах, а надвечір… власне, пізно увечері, вже майже поночі, я вийшов подихати повітрям (несамохіть чи ні, й собі не визнаю навіть зараз), і раптом помітив постать, що, озираючись, простувала поза наметами, присіла біля одного врешті, потім випросталась і відійшла до дерева. 3 намету незабаром вийшла жінка. Так, це була звичайно Тетяна. У постаті чоловіка я відразу ж пізнав Степана, хотів лише пересвідчитись…
Тетяна підійшла до нього, і на мить їхні обриси злилися у сутінках. Я не міг бачити поцілунку, міг лише здогадуватись, що так було.
Хвиля образи, навіть люті, захлиснула мене, я ж наказав, довкола війна, люди гинуть, у неї діти, а він… А вона…
Я ледь стримався, щоб не кинутися до них відразу, але пересилив себе, потім треба було більших доказів, щоб витягти їх на суд товаришів, на осуд за зганьблення…
Я вже уявляв собі, як вони зливаються в акті кохання, як цілуються, і їхні губи вливаються одне в одне, як він задирає їй спідницю і лізе туди руками, як розстібає собі штани і лягає на неї і входить у неї, у ту жінку, яка сподобалась мені, з сином якої я був такий близький, як батько, як друг і брат, вона ж бачила сама, вона могла про мене пам’ятати, думати, а тут хтось інший з нею зливається в одне, хтось дістає щасливе задоволення від її тіла і вона від його чоловічої хоті, від його стрижня, від його рук і тіла, яке корчиться на ній, від його стогону і щасливого випинання усім тілом в неї, від того, що вони разом…
Мені хотілося вбити їх обох зараз. Просто піти і розстріляти з пістолета обох, під час їхнього похітливого, бридкого акту — за зраду, за недостойну поведінку, за ганебне ставлення до нашої справи…
Я зачекав, доки вони подалися далі за дерева, і пішов за ними. Коли я порівнявся з наметом, де жила Тетяна з дітьми, і навпроти якого Степан із Тетяною й щезли за деревами, вдивляючись у їхньому напрямі, то ледь не перечепився об якусь темну постать, що несподівано виросла переді мною.