А Степан?.. Такий чудовий хлопець, відважний, той концтабір позаду, а тепер — закатують. Hi!

Я викликався на спробу звільнити його. Зараз маю ще дві години на відпочинок, і будемо виходити. Чому ж я не можу спочити? Чому не можу зосередитися? Думаю, як вони поставляться до цього? Як розцінять? А чи насправді думаю я зараз про них? He знаю. I взагалі — про що мова, я йду рятувати хлопця, свого товариша, і це вище за усілякі ревнощі. Я вирішив і мушу вчинити так, попри всі можливі і неможливі думки…

Уявіть собі, що вам чотирнадцять років, і ви опиняєтесь в біді, яка прийшла на Волинь у тридцять дев’ятому, коли всі сподівались звільнення від польського тиску на українців. Із совєтами прийшло щось набагато гірше, заарештували, а потім розстріляли батька. 3 приходом німців можна було хоч знайти його тіло у фортеці Любарта, де за день до з’яви німців у Луцьку розстріляли совєтські кулеметники усіх заарештованих.

Треба було оте все пережити, передумати, переплакати, і врешті, коли й німці почали заарештовувати українських патріотів, мама втікла з нами до УПА в ліс.

Було і страшно й цікаво. Я не дуже-то добре вчився в школі при совєтах, все було якесь інакше, ввели вчити російську мову, а польську відмінили, почали розповідати нам про Лєніна і Сталі-на, і я тікав з уроків, і мене хотіли виключити зі школи, а я знав, що тато заарештований, і не хотів у цій школі вчитися, бо мій тато був вчитель і нічого нікому поганого не зробив. Був активістом «Просвіти», їздив по селах, агітував людей за українську мову і культуру… Його заарештували за націоналізм, яким у Польщі тверезий ідейний українець мав би пишатися.

Я наслухався вдома від тата і мами всякого і знав, що таке Україна, що таке Польща і що таке Радянський Союз.

Отак, з початком війни, у її вирі і бурях, уявіть собі, ви раптом потрапляєте в надзвичайні обставини життя, коли стаєш мало не відразу дорослим, та ще й зустрічаєте когось такого, яким ви якраз і мріяли усі свої, скажімо, чотирнадцять років, стати, коли виростете.

Льоня Кацап був для мене живим героєм, ну, ось таким я завжди мріяв бути. Високим, сильним, гнучким, впевненим, гарним зовні і відважним командиром. Одне слово, усе на світі було у нього якраз те, що мені подобалось. Найдивніше. що й він якось уподобав мене, взяв у свій загін, зробив із мене розвідника.

А як він грав на гітарі вечорами, і як співав! Я всі його пісні вивчив напам’ять відразу ж!

Давай підіймем келих знов,
За вірність, честь і за любов,
За сонце в нашому вікні,
За вільний край без москалів.

За Україну в цій війні,
Ми ворогам сказали «ні»,
I коли час здолає нас,
Згадайте наші імена.

Якщо може на війні бути щастя, то в той час, майже рік, я був власне щасливий.

Я вписався у лісове життя швидко і легко, якось зразу тут прижився. I заборонив собі переживати за минуле і будь-коли скиглити, як щось не так. Бо мама в нас така. Батько наш загинув несподівано, в перші дні війни, ми все ще сподівались, що його випустять, і ми ще й не збагнули, що лишились самі, коли війна розгорілась насправді.

Мама наша — людина надзвичай вольова і рішуча. Потрапили ми в окупацію і не зогледілись, але вона нам сказала одразу — діти, це не надовго, наші однаково переможуть, а ми гідно маємо пережити лихо, гідно, чуєте?

Ми чули, але не минуло й року, як мама сказала, що днями тікаємо з дому геть, бо, здається, вона під підозрою (а що була зв’язана з українським підпіллям, то нічого нам не казала, але я й так розумів, що вся та метушня в неї — люди, розмови, пізні гостювання — то не просто так), і ми виїжджаємо.

Що ми могли взяти з собою? Ледве-ледве щось, аби вдягтися, ну й фото родинні, та ще щось мама повіддавала сусідам на схов.

А потім ми опинилися в лісі, в партизанському загоні, і мама згодом вже командувала всією госпчастиною загону, а я… А я потрапив у розвідку до Льоні Кацапа…

Отак воно було…

Мама підсміювалась, що я у всьому його копіюю, що схожий на мавпеня, чи на папугу, розмовляю його фразами, і це виглядає смішно, кумедно. Я дратувався, сердився на неї за це, але десь не так вже й неприємно було мені знати, що я хоч трішки, але схожий на Льоню.

Він часом подовгу розмовляв з мамою, pas-no-pas заходив до нас у землянку, але тримався з мамою трохи відсторонено, як гість.

Та ось з’явився у нас в загоні Степан Ковальчук — балакун і жартівник, такий що, мамо ховайся, бо за слівцем у кишеню він не ліз. Він утік з німецького концтабору. Коли розвідники його знайшли, то схожий був просто на тінь від людини, страшно схудлий, з гнійною раною, ледве дихає, а туди ж — жартує. Утік, каже, то Божа воля, випадок, просто пощастило, що врятувався, бо думав, каже, здохну, то хоч, як чоловік, а не якась шкапа рагульська. Як розповідає про оту свою втечу, то все у нього й там ніби із смішками і жартами відбувалось. Отак собі тихенько надурив німаків, чкурнув, куди очі дивляться, жерти хотів, що аж млів, а потім аж перехотів, в очах вже сіріло, a коли на нього упівська засідка наскочила, то спершу подумав, що то німаки, і вже вмирати був готовий, але перед тим хотів їх послати до їхньої тої мами, а почув українську мову, і тут в очах потьмарилося і впав.