Ах, вона!
К н я з і в н а (входить)
Мамо, тату! Не журіться!..
Ви навколо подивіться:
Смерть зливається з життям,
Розцвіт тут, занепад там…
Хай я згину в пащі Змія,
Та в мені живе надія,
Що загине й він колись,
І потоки людських сліз
Згодом висохнуть росою…
К н я г и н я
Доню, донечко, з тобою
Хтось навік розлучить нас…
Чи ж коли настане час,
Що тебе угледжу знову
І голівоньку шовкову
Знов до серця притулю,
Чи, напоєна журбою,
Тільки сльози розіллю,
Сиву голову схилю?
К н я з ь
Ні, до зброї, до двобою!
Зараз скличу воєвод
І, коли вони, безсилі,
Схилять голови похилі,
Підніму я весь народ —
Або більше я не Князь!
Джуро! Слухати наказ:
Всі столи єдвабом2 вкрити,
Воєвод цю мить просити.
КАРТИНА ДРУГА
Велика світлиця в палатах Князя. За столами сидять воєводи.
К н я з ь
Воєводи, в горі, в тузі
Вас, мої і слуги, й друзі,
Скликав я на раду днесь3…
Я не сам, народ увесь
Просить вас пораду дати,
Як державу врятувати,
Як скрутити Змія злість,
Бо він всіх нас переїсть.
Ви згадайте, скільки кращих
Вояків пропало в пащі,
Скільки в розквіті дівчат
Йде щороку з наших хат.
За яку, скажіть, провину
Мусим ми платить данину?!
За що кров з нас смокче Змій?
Воєводи, на двобій!
Що черга Дочці, — байдуже,
Хай моя Княгиня тужить,
Все дарма… Але неволі
Мусим крикнути: «Доволі!»
Досить нам зубів і лап!
Хто не бореться, той раб!
П е р ш и й в о є в о д а
Мусим ми скоритись долі —
Вітром гнеться й дуб у полі.
Д р у г и й в о є в о д а
Гнулись ми, та досить гнутись —
Час до вітру обернутись!..
Т р е т і й в о є в о д а
Правда! Час підставить груди:
Хай що буде, те і буде!
Мусить статися двобій.
Ч е т в е р т и й в о є в о д а
Хай загине лютий Змій!
П ’ я т и й в о є в о д а
Мусить край настати Змію!
К н я з ь
Бачу, слухаю, радію.
Але хто себе і зброю
Вкриє славою ясною?!
Тиша.
Д р у г и й в о є в о д а
Що ж замовкли, люди добрі?!
Є ж у нас борці хоробрі!
Їхні руки з криці куті…
І, як звірі, в гніві люті.
П е р ш и й в о є в о д а
Їхні руки, кажеш, з криці!..
Чув вже я… Лиши дурниці,
Досить тих борців хвалити!..
Краще — де вони, — вкажи ти;
Їх, на жаль, у нас немає…
Д ж у р а (входить)
Дід там… Справу пильну має,
Хоче Князю щось сказати.
К н я з ь
Що ж, гаразд! Зови в палати.
Вибачайте, воєводи,
Що нараду перервав.
Т р е т і й в о є в о д а
«В лихоліття всі до згоди», —
Батько мій колись казав.
Хай земля йому пером!
Д і д (входить)
Б’ю я Князеві чолом,
Б’ю чолом і воєводам!
Чув я, Князю мій, що ти
Перестав спокійно спати,
Що до тебе йдуть свати,
Щоб Дочку твою узяти.
П е р ш и й в о є в о д а
Тут не місце жартувати!
Д і д
Я, панове, не жартую,
Не для жартів я прийшов:
Я до Князя в серці чую
І пошану, і любов.
Воєводи! Не годиться,
Щоб віддав Дочку наш Князь.
Треба з лютим Змієм биться,
Щоб не жер він більше нас.
Князю! Треба вбити гада!
К н я з ь
Ось про це і йде нарада…
Але б хто на бій пішов?!
Д і д
Змія б син мій поборов.
К н я з ь
Що ж, він дужий?
Д і д
Та не знаю,
А подужав би, гадаю.
Всі сини мої, панове,
Молоді, міцні, здорові,
А найменший — щось страшне!
Вже з трьох літ боров мене!
…Раз колись коня мій син
Перекинув через тин.
…А сердитий!.. Тільки слово —
І скипів, і вже готово!
Що підвернеться під руку,
Все потрощить, як макуху!
Скажеш: «Сину, час вставати!» —
І тікай, тікай із хати,
Бо, що трапиться на очі,
Те тобі й на спину скоче!
Сміх і сльози… Чулий, добрий,
І розумний, і хоробрий,
І всіх любить нас, либонь,
А зачепиш — як огонь!
Князю! В мене є надія,
Що подужає він Змія.
К н я з ь
Ах, коли б він гада вбив,
Я б тебе озолотив!
Незабаром замість хати
Мав би ти, старий, палати,
Мав би коней і волів —
Все, що тільки б захотів…
Д і д
Не прошу нічого в тебе,
Та мені його й не треба;
Я хотів лише тобі
Помогти в тяжкій журбі…