УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. ОЛЕСЬ ОЛЕКСАНДР Микита Кожум’яка Казка в чотирьох картинах ДІЙОВІ ОСОБИ: Микита Кожум’яка. Батько, він же Дід. Князь. Княгиня. Князівна. Джура. Дівчина. Посланець. Гонець. Воєводи. Сини. Парубок. Старий дід. Діти. Дівчинка. Юрба.КАРТИНА ПЕРША Палати Князя. Д і в ч и н а Сумний наш Князь, сумний наш Князь, Лягли йому на чоло хмари, Неначе ждуть нас знов удари, Неначе знов орда знялась… К н я г и н я Ах, я так серцем не боліла, Коли орда в степах кипіла, І він з мечем і на коні Літав орлом між ворогами, А кров червоними квітками Цвіла на дикім бур’яні. Тепер же я горю в огні, — Невже віддати мушу Змію Дочку мою, красу, надію, Сама згубити її мушу? Ах, краще б взяв мою він душу… Д і в ч и н а Лишіть! Послухайте мене: Ще, може, лихо і мине. Ще, може, найдеться в державі Юнак хоробрий, молодий, Що й сам повернеться у славі І вславить трон ваш золотий. Хай Змій віки уже лютує, — Всьому на світі край свій є… Княгине! Серце моє чує, Що Змія лицар той уб’є! К н я г и н я Покинь свої химерні мрії І в очі правді подивись: Прийшла черга — і смерть надії, І не змагайся, і корись… От так колись черга настане, І згину я, і згинеш ти… Д і в ч и н а Чому ж увесь народ не встане Страшного ката розп’ясти?! Хай має він залізні руки, Хай має безліч він голів, Нехай страшні народні муки, — А ще страшніш народний гнів. К н я г и н я Мовчи… Бо й стіни мають вуха!.. І що, коли нас Змій підслухав, — Удвох загинем в одну мить! Д і в ч и н а Ах, в серці кров моя кипить! Коли б Князівну врятувати, Я б не боялась самострати… К н я г и н я У тебе серце золоте… Мовчи!.. Здається, хтось іде… Дівчина, угледівши на порозі Князя, виходить. К н я з ь Недобрі знов у тебе очі… Чому?! Від сліз? Не спала ночі? Тому моя й журба подвійна… К н я г и н я Ні, Князю мій! Ні, я спокійна. К н я з ь Спокійна… ти… А де ж вона? К н я г и н я Сидить в задумі край вікна І в простір дивиться кудись… А очі слізьми налились… К н я з ь Невже країна вся байдужа?.. Невже у нас немає мужа, Палкого серцем, молодого, Який би зваживсь на двобій, Невже не знайдеться нікого В державі нашій молодій?! Входить Джура1. К н я з ь Що сталось, Джуро? Чийсь гонець? Д ж у р а Атож! Від Змія посланець. К н я з ь (до Княгині) Іди собі в свої покої. К н я г и н я Ах, не минути долі злої… (Виходить). К н я з ь Хм! Посланець?!. Від Змія… Клич! Д ж у р а Такий він чорний, як та ніч!.. Такий зубатий та окатий… К н я з ь Дарма!.. Іди, зови в палати! П о с л а н е ц ь (входить) Наш пан, великий володар Землі й самого пекла цар, Прислав мене тобі сказати, Що мусиш ти Дочку віддати. Лишає він тобі три дні… Оце сказать звелів мені. А що мені сказати Пану, — Кажи, бо так я не одстану. К н я з ь За три дні відповідь я дам… Яку — твій Пан почує сам. П о с л а н е ц ь Гляди! Накличеш ще біду… Дивися сам… Так я піду. (Виходить). К н я з ь Щоб нарешті ката-гада Наш позбавився народ, Джуро, скликать воєвод! Нині ввечері нарада! Д ж у р а Воєводи надворі Ходять, радяться, міркують, А у Змія на горі, Кажуть, зранку бенкетують. (Пішов). К н я з ь …Відчуваючи зарані, Що у них бенкет останній! К н я г и н я (входить) Що, пішов? К н я з ь Пішов, здається. К н я г и н я Як у мене серце б’ється! Що ж було тут, розкажи. К н я з ь Та нічого… Залиши! Мусить бути те, що буде… К н я г и н я Як горять у мене груди!.. Келих випитий до дна… Вся отрута… (Побачила князівну). Ах, вона! К н я з і в н а (входить) Мамо, тату! Не журіться!.. Ви навколо подивіться: Смерть зливається з життям, Розцвіт тут, занепад там… Хай я згину в пащі Змія, Та в мені живе надія, Що загине й він колись, І потоки людських сліз Згодом висохнуть росою… К н я г и н я Доню, донечко, з тобою Хтось навік розлучить нас… Чи ж коли настане час, Що тебе угледжу знову І голівоньку шовкову Знов до серця притулю, Чи, напоєна журбою, Тільки сльози розіллю, Сиву голову схилю? К н я з ь Ні, до зброї, до двобою! Зараз скличу воєвод І, коли вони, безсилі, Схилять голови похилі, Підніму я весь народ — Або більше я не Князь! Джуро! Слухати наказ: Всі столи єдвабом2 вкрити, Воєвод цю мить просити. КАРТИНА ДРУГА Велика світлиця в палатах Князя. За столами сидять воєводи. К н я з ь Воєводи, в горі, в тузі Вас, мої і слуги, й друзі, Скликав я на раду днесь3… Я не сам, народ увесь Просить вас пораду дати, Як державу врятувати, Як скрутити Змія злість, Бо він всіх нас переїсть. Ви згадайте, скільки кращих Вояків пропало в пащі, Скільки в розквіті дівчат Йде щороку з наших хат. За яку, скажіть, провину Мусим ми платить данину?! За що кров з нас смокче Змій? Воєводи, на двобій! Що черга Дочці, — байдуже, Хай моя Княгиня тужить, Все дарма… Але неволі Мусим крикнути: «Доволі!» Досить нам зубів і лап! Хто не бореться, той раб! П е р ш и й   в о є в о д а Мусим ми скоритись долі — Вітром гнеться й дуб у полі. Д р у г и й   в о є в о д а Гнулись ми, та досить гнутись — Час до вітру обернутись!.. Т р е т і й   в о є в о д а Правда! Час підставить груди: Хай що буде, те і буде! Мусить статися двобій. Ч е т в е р т и й   в о є в о д а Хай загине лютий Змій! П ’ я т и й   в о є в о д а Мусить край настати Змію! К н я з ь Бачу, слухаю, радію. Але хто себе і зброю Вкриє славою ясною?! Тиша. Д р у г и й   в о є в о д а Що ж замовкли, люди добрі?! Є ж у нас борці хоробрі! Їхні руки з криці куті… І, як звірі, в гніві люті. П е р ш и й   в о є в о д а Їхні руки, кажеш, з криці!.. Чув вже я… Лиши дурниці, Досить тих борців хвалити!.. Краще — де вони, — вкажи ти; Їх, на жаль, у нас немає… Д ж у р а (входить) Дід там… Справу пильну має, Хоче Князю щось сказати. К н я з ь Що ж, гаразд! Зови в палати. Вибачайте, воєводи, Що нараду перервав. Т р е т і й   в о є в о д а «В лихоліття всі до згоди», — Батько мій колись казав. Хай земля йому пером! Д і д (входить) Б’ю я Князеві чолом, Б’ю чолом і воєводам! Чув я, Князю мій, що ти Перестав спокійно спати, Що до тебе йдуть свати, Щоб Дочку твою узяти. П е р ш и й   в о є в о д а Тут не місце жартувати! Д і д Я, панове, не жартую, Не для жартів я прийшов: Я до Князя в серці чую І пошану, і любов. Воєводи! Не годиться, Щоб віддав Дочку наш Князь. Треба з лютим Змієм биться, Щоб не жер він більше нас. Князю! Треба вбити гада! К н я з ь Ось про це і йде нарада… Але б хто на бій пішов?! Д і д Змія б син мій поборов. К н я з ь Що ж, він дужий? Д і д Та не знаю, А подужав би, гадаю. Всі сини мої, панове, Молоді, міцні, здорові, А найменший — щось страшне! Вже з трьох літ боров мене! …Раз колись коня мій син Перекинув через тин. …А сердитий!.. Тільки слово — І скипів, і вже готово! Що підвернеться під руку, Все потрощить, як макуху! Скажеш: «Сину, час вставати!» — І тікай, тікай із хати, Бо, що трапиться на очі, Те тобі й на спину скоче! Сміх і сльози… Чулий, добрий, І розумний, і хоробрий, І всіх любить нас, либонь, А зачепиш — як огонь! Князю! В мене є надія, Що подужає він Змія. К н я з ь Ах, коли б він гада вбив, Я б тебе озолотив! Незабаром замість хати Мав би ти, старий, палати, Мав би коней і волів — Все, що тільки б захотів… Д і д Не прошу нічого в тебе, Та мені його й не треба; Я хотів лише тобі Помогти в тяжкій журбі… К н я з ь Ох, старий, тяжка година! Що ж… Поклич до мене сина! Д і д Щоб пішов він?! Та нізащо! Не послухає, ледащо. Він не встане із стільця. К н я з ь Що ж — послати посланця? Д і д Де там! Знаю я синів! Шли дванадцять посланців, Шли найкращих, молодих. Не послухає — старих! Як не вийде знов нічого, Шли малих дітей до нього. Наймиліш йому дитина… Отакого маю сина! К н я з ь Все зроблю, сивенький мій, Тільки б завтра був двобій! Я на все, старий, готовий! Прощавай, іди здоровий. П е р ш и й   в о є в о д а Цей уб’є напевно гада!.. К н я з ь Що ж… Скінчилася нарада… Дуже ви допомогли… Але є ще в нас орли, Та не тут, не в цій палаті, А в мужицькій простій хаті! Князь встає і виходить. Разом з ним встають і воєводи з ніяково похиленими головами. КАРТИНА ТРЕТЯ Подвір’я Кожум’яки. Сини при роботі. П е р ш и й   с и н (співає) «На горі мак цвіте, А волошка в житі. Любить дівчину юнак Над усе на світі. Одружився б з нею він, Взяв її додому, Та далеко до зорі Місяцю ясному». Д р у г и й   с и н Гарна пісня, що й казати… І чому на світі так: Любить дівчину юнак, Та не може її взяти? Т р е т і й   с и н Вибирати треба рівну, Незважаючи на смак… Ось Микита наш, дивак, Покохав собі Князівну. Ч е т в е р т и й   с и н Тихше!.. Може він почути, І тоді нещастю бути: Вхопить шкуру та як трісне — Дух твій вийде, ані писне! Т р е т і й   с и н Коли шкурою вже лясне, — На добраніч, сонце красне! Ч е т в е р т и й   с и н А ви чули чутку дивну? Кажуть люди, що Князівну Завтра Змію віддають… У палатах сльози ллють!.. Д р у г и й   с и н Що робить? Прийшла черга Невблаганна, грізна, люта… Ех, коли б оця рука Та була з заліза кута! Ч е т в е р т и й   с и н Таку руку має він, Наш найменший брат, Микита. Не з заліза — з криці лита! Переміг би він один… П е р ш и й   с и н Гей, Микито, чуєш ти, Що Тарас про тебе каже? Може б, ти схотів піти?.. Переможеш, Змій поляже. Зважся, з силою зберись І — на гада! М и к и т а Одчепись… Б а т ь к о (входить) Гарно, сину, дуги гнеш — Це сьогодні уже п’яту? (До другого) І ти добре шкури мнеш… Що ж! Нову збудуєм хату, Купим пару ще волів Та новий поставим хлів. А Микита?! Цей відразу По дванадцять шкур бере… Д р у г и й   с и н З його сила так і пре: Він поміг уже й Тарасу… Ч е т в е р т и й   с и н Ех, цю б силу та на Змія! Та чомусь плоха надія… Входять дванадцять парубків. П а р у б о к (до старого Кожум’яки) Князь великий нас послав І чолом звелів нам бити До твого синка Микити, Щоб він відповідь нам дав. Князь довідавсь, що твій син Неймовірну силу має, Що в державі він один Ката-Змія подолає. (До Микити) Отже, Князь хотів би знати, Чи ти підеш на двобій, Бо Князівну нашу взяти Післязавтра хоче Змій. Що звелиш сказати Князю? Не вагайсь, кажи відразу: Будеш ти з тим гадом биться?.. Що ж мовчиш ти?.. М и к и т а (рве дванадцять шкур) Одчепіться!.. Геть! Не маю я охоти Розмовлять під час роботи. Б а т ь к о (до парубків) Кепсько… Ви мовчіть тепер… Тихо йдіть собі додому, Бо не спустить він нікому! Бач, дванадцять шкур роздер. Парубки з похиленими головами пішли. Б а т ь к о Сину, сину! Що ж це буде? Це ж були від Князя люди… Негаразд, мій любий сину… М и к и т а Слово ще — й робити кину. Входять дванадцять дідів. С т а р и й   д і д Князь послав нас до Микити І звелів чолом нам бити! (Вклоняються). Довго Князь марнів від суму, Все мовчав і думав думу, І надумавсь він повстати Проти Змія, проти ката, І почав він добиватись — Хто б міг з гадом потягатись. І, повірите: півсвіту Показало на Микиту. Кажуть: другого немає, Він і біса подолає. Згляньсь на Князя, край спаси! Яку ж відповідь даси? М и к и т а Ходять, лазять, заважають, Від роботи одривають, Хоч покинь та з двору йди… Б а т ь к о (пошепки до дідів) Йдіть, бо близько до біди! М и к и т а Знов набилось повний двір… Через вас дванадцять шкір Вже подер… Хіба не шкода? Б а т ь к о Йдіть, бо станеться пригода! Діди пішли. Б а т ь к о Що це, сину?! Глум, пиха? М и к и т а Не доводьте до гріха! Б а т ь к о Я мовчу… Не хочеш битись, — Будем Змієві коритись. П е р ш и й   с и н Бачать: робить, — почекайте, Не схотіли — ну, так майте. Входять дванадцять дітей. Д і в ч и н к а Нас прислали до Микити, Ми прийшли його просити. Де ж він, той, що дуги гне? Б а т ь к о Ось він, діти, шкури мне. Д і в ч и н к а Князь, Княгиня і Князівна Низько б’ють тобі чолом. Налети орлом на Змія, Вбий його своїм крилом. Коли кращу від Князівни Найдеш квітку навесні, І коли темніше неба Її віченьки ясні, Коли є корали в морі, Червоніші уст її, І коли від неї краще Заспівають солов’ї, — То не йди… Вона й не хоче. Коли ж чуєш правду ти, На двобій із лютим Змієм Мусиш, лицарю, піти. Все ти матимеш, що схочеш, Зробить Князь для тебе все, А вона тобі в дарунок Власне серце принесе… М и к и т а Скарбів, діти, я не хочу! Що б робив я з скарбом тим? Недосяжна зірка в небі, Хоч вона і сяє всім. Йдіть скажіть ясному Князю, Що іду я на двобій, Що поміряюсь я з гадом, Хоч і дужий, кажуть, Змій. Йдіть скажіть, що за хвилину Я у Князя на дворі Хочу спробувати силу, А уранці — на горі. Д і в ч и н к а Низько б’єм чолом Микиті… Ще не вмерла правда в світі, Вогник віри не погас… Г о н е ц ь (вбігає) Люди добрі! Лихо в нас! Прилетів на крилах гад! І Князівну вкрав з палат! Усі наче закам’яніли. КАРТИНА ЧЕТВЕРТА Майдан за містом. Удалині, на горі, химерний замок Змія з різнокольоровими, освітленими огнями, вікнами. Ліворуч попід горою частина міста. Ледве починає розвиднятись. Юрба, яка щохвилини збільшується. П е р ш и й   г о л о с Ось тут, ось тут ставай: Все видко звідси буде, А ти не заступай: Хай дивляться і люди. Д р у г и й   г о л о с Народу звідусіль Іде сюди без ліку, Ідуть із міст і сіл Дивитись на потіху. Т р е т і й   г о л о с Хотілося б піти До замку, аж на гору… Ч е т в е р т и й   г о л о с І смерть собі знайти, Але вже певну й скору. П ’ я т и й   г о л о с Та там тебе чорти Умить на вила схоплять, Розірвуть, як хорти, Або в смолі утоплять. Ч е т в е р т и й   г о л о с А скільки їх прийшло До Князя у палати!.. І Князю довелось Дочку свою віддати. Т р е т і й   г о л о с Коли б це вдень було, Ми б шлях їм показали, А то вночі прийшли, Коли всі міцно спали. Д р у г и й   г о л о с Та де там! Серед дня На крилах Змій прилинув, Князівну ухопив І наче в прірву згинув. П е р ш а   д і в ч и н а Сьогодні Князь ішов, Мовчав, сховавши муку, Княгиня ж — як та ніч… Її вели під руку. Д р у г а   д і в ч и н а Я бачила в дворі Микиту Кожум’яку: Усе сміється він — Ні крихти переляку! Т р е т я   д і в ч и н а Залізну булаву Всю ніч йому кували, Нещасні ковалі І стілечки не спали. П е р ш и й   г о л о с Здається, ось ідуть Княгиня з Князем поруч… Микита шапку зняв, Пішов собі праворуч. Д р у г а   д і в ч и н а В палац, до замку йде! Ой лишенько, ой горе! Та що ж це буде з ним? Та він же не поборе?! П а р у б о к (з дерева) Погляньте: став, як дуб, І стукає в ворота… Змій виглянув з вікна І сипле іскри з рота!!! Д р у г и й   г о л о с Князь! Князь! Шапки з голів… Дорогу! Розступіться! Т р е т і й   г о л о с Княгиня також з ним Іде на бій дивиться. К н я з ь Добридень вам усім! Усіх тут вас вітаю… В страшний, тривожний час Я шапку вам скидаю. Д і д Б’ємо тобі чолом, Б’ємо й твоїй Княгині! Минало тебе зло, Мине тебе і нині. Я Змія знав здавен І силу його знаю: Микиту щоб побив, — Я, Князю, не гадаю. Хіба що Змій огнем Микиті спалить очі, Та хлопець він верткий І набік в час відскочить. Князь із Княгинею пішли наперед. Г о л о с (з дерева) Ой, гляньте, гляньте: Змій! П е р ш а   д і в ч и н а Ой лишенько, дивіться! Д р у г а   д і в ч и н а Який страшний та злий! І в сні таким не сниться. Д р у г и й   г о л о с Микита одступив… Д р у г а   д і в ч и н а Невже це з переляку? Т р е т і й   г о л о с Микита не здригне: Я знаю Кожум’яку. П ’ я т и й   г о л о с Посипав іскри Змій. Горять, вгорі літають, Мов снігом золотим Вітри у полі грають. Ш о с т и й   г о л о с Схопились… ай, ай, ай! Одскочили і стали… Стоять і ждуть… С ь о м и й   г о л о с Ну що ж? Хоч боки розім’яли! П е р ш и й   г о л о с Дивіться! Буде щось: Микита наступає, Тримає булаву, Змій лапи потирає. (Гук від удару). Ага! Ото дістав! Д р у г и й   г о л о с Дісталось і Микиті! Д і д Це, мабуть, перший бій Такий на цілім світі. Д р у г и й   г о л о с Ай, як розгнівавсь Змій! Пустив, дивіться, пару, Мов курява знялась. О, знову кинув жару! (Чути гупання булави). Г о л о с (з дерева) Не видко ані-ні! Вся площа димом вкрита… (Пауза) Дивіться: Змій упав, Спіткнувся і Микита. Т р е т і й   г о л о с Схопились знов! Ай-ай! (Чути: бух, бух, бух). Ну, тут вже буде край! Д р у г и й   г о л о с Погляньте: Змій зваливсь! Це, мабуть, добре вшкварив! Микита Змія взяв, Ще раз об землю вдарив. (Гупання). Люди весь час ворушаться, деякі пробують вилізти на дерева, матері піднімають угору дітей. Г о л о с (з дерева) Як мертвий, Змій лежить… Лежить і не здригнеться… Микита в боки взявсь, Стоїть собі й сміється. К р и к и — Слава, слава, слава! — Слава, слава Микиті! — Хай живе Князь! — Хай живе Микита! — Слава, слава, слава! П е р ш и й   г о л о с Микита вже з палацу йде І на руках виносить… К р и к и — Князівну, Князівну! — Князівну несе! — Хай живе Князь… ______________ 1 Джу́ра — зброєносець. 2 Єдва́б — коштовна шовкова тканина. 3 Днесь — сьогодні. Казка «Микита Кожум’яка» відома з часів Київської Русі. Вона згадується в «Повісті минулих літ». У давнину кожум’якою називали майстра, що обробляв шкіру. Постійна адреса: http://ukrlit.org/oles_oleksandr/mykyta_kozhumiaka