Пiсля наради ми з Явою поїхали додому — до матчу лишалося ще досить часу, треба було пообiдати…
Дядько зустрiв нас веселим вигуком:
— Хлопцi, тримайте себе в руках, зараз я вам скажу одну рiч!
Вiн сяяв:
— Як ви думаєте, куди ми сьогоднi йдемо? Не знаєте? То я вам скажу — на футбол! «Динамо» (Київ) — «Торпедо» (Москва)! Я бачу, ви розгубилися… Чи, може, ви не хочете йти на стадiон? Га?
— Це для тебе, болiльника, подiя! А вони — нормальнi хлопцi, — озвалася з кухнi тiтка. — Правда ж, хлопчики?
— Нормальнi хлопцi не можуть не любити футболу!
— Авжеж. Ми з радiстю! Футбол! Ну да! Аякже! — нарештi вимовив я, отямившись.
— Сектор «А»! Найкращi мiсця! — сказав з гордiстю дядько, виймаючи з кишенi квитки.
— Ого! — радiсно сказав я.
…I до обiду, i пiд час обiду, i пiсля обiду я сушив голову, як зробити так, щоб квитки на футбол у нас були, а дядька не було. Наскiльки квитки нам були потрiбнi (щоб не залежати вiд ворога), настiльки дядько був нам не потрiбен — вiн мiг все тiльки зiпсувати.
Я довго кружляв навколо дядька, як муха навколо меду. Нарештi наважився:
— Дядю, ви, будь ласка, дайте нам квитки, ми вперед пiдем…
— А чого не разом? — здивувався дядько.
— Та… нас чекають… — i зашарiвся я, у пiдлогу втупившись.
Дядько пильно глянув на нас, усмiхнувся i пiдморгнув!
— Та-ак… Ясно… А чи не рано ви, хлопцi, почали… Га? Ми дипломатично промовчали.
— Що ж… гаразд… Нате квитки… Тiльки ж пильнуйте…
Роздiл XI
«Динамо» (Київ) — «Торпедо» (Москва)
Тролейбус уже рушав. Тiльки-но ми вскочили, як дверi за нами клацнули i тролейбус поїхав. У тролейбусi було повно-повнiсiнько людей. Ми стояли на нижнiй приступцi, уткнувшись носами у чиїсь брезентовi штани. Щоб звiльнити свої носи, ми притиснулися спинами до дверей. Аж тут тролейбус спинився, i десь вгорi з гучномовця почулося: «Вулиця Iвана Кудрi». Дверi розсунулися, i ми вже думали, що зараз випадемо. Але нi, знадвору одразу натиснули, i нас було пiднято i впхнуто в глиб тролейбуса, Затиснутi мiж людей, ми висiли, не торкаючись ногами пiдлоги. Ого-го! Ой! Ай! Ох! Краще пiшки ходити, нiж отак їздити’
Весела кондукторка, скоцюрбившись десь пiд стелею тролейбуса, весь час вигукувала:
— Хто забув узяти квиточки? Я до ваших послуг. Я ось тут. Будь ласка, звернiть на мене увагу. Юначе у беретi, не одвертайтеся. Я буду ображатись. А ви, мужчино, звiльнили б мiсце для бабусi… Хто ще забув узяти квиточки? Будь ласка! Сьогоднi квитки коштують дуже дешево. Всього чотири копiйки. Будь ласка!
Ми намагалися не дивитись на кондукторку. У нас були грошi, i ми зовсiм не хотiли їхати без квиткiв. Але для цього нам треба було взяти грошi в зуби ще надворi, бо годi було й думати залiзти зараз у кишеню. Куди там! I рукою ворухнути не можна. Вперше в життi ми їхали «зайцями» мимоволi.
Незважаючи на штовханину, у людей був добрий настрiй i вони весь час весело перегукувались i з кондукторкою, i мiж собою. З окремих вигукiв, таких як «Накладемо ми сьогоднi торпедiвцям», «Глядiть, щоб нам не наклали», «А я вам кажу: Базилевич не менше трьох штук загилить», — ми зрозумiли, що бiльшiсть пасажирiв їхала на футбол. I справдi, на передостаннiй зупинцi бiля Жовтневої лiкарнi нас винесли з тролейбуса, i ми опинились у бурхливому потоцi людей, який, вируючи, тiк до Центрального стадiону.
Несподiвано чоловiк, що йшов перед нами, метнувся вбiк до пiдворiття, де товкучився тiсний гурт людей. Штовхаючись, вони схилились над кимось. Нам спершу здалося, що когось б’ють. Але коли ми й собi пробилися туди, то побачили, що в центрi гурту стоїть баба i торгує насiнням. Вона дуже поспiшала, сипала неповнi склянки i весь час злодiйкувато оглядалась. Потiм раптом схопила свого кошика i подрiботiла вулицею. I весь гурт як бджолиний рiй, не розпадаючись, клубком перекотився слiдом за нею з пiдворiття з пiдворiття. Ми перезирнулися: що це за дивина! Тiльки потiм уже дядько нам сказав, у чому рiч. Виявилося, що без насiння кияни футболу собi не уявляють, хоч у звичайнi днi насiння вони майже не лускають зовсiм. У день футбольного матчу за двi години болiльники вилускують цiлi вагони соняхiв. I, звичайно, дуже засмiчують стадiон. Тому мiлiцiя не дозволяє продавати насiння бiля стадiону. Але все одно перекупки з усiх київських базарiв збираються до стадiону i нелегально у пiд’їздах i пiдворiттях торгують своїм забороненим товаром. Вони добре вивчили розклад iгор i не пропускають жодної, А деякi баби навiть стали болiльницями. Попродавши насiнчя, вони йдуть з порожнiми кошиками на стадiон i там хрипкими базарними голосами галалакають на футболiстiв.
Ми пробиралися до музкомедiї, дивуючись, чого то люди влаштовували оцю малакучу так рано — ще аж сорок хвилин до початку, А штовхаються так, нiби вже почалося.
Ми думали, що нам доведеться чекати Будку i його братiю (ми трохи перестаралися i прийшли на десять хвилин ранiше). Але раптом я почув над самiсiньким вухом пронизливий свiст i голос Будки: