Авжеж, ми одразу погодились… А Валька не стрималась i аж пiдскочила, плеснувши в долонi: «Ой, як здорово!» Ява гордо подивився на неї: як-не-як, а це через нас вона потрапила на кiностудiю, та ще й на зйомки: а то хоч i живе вона в Києвi, а кiнозйомок зроду не бачила.

I знову пiшли ми довжелезними коридорами.

Я йшов i думав: «I що ото за синоптики, що не вмiють звичаишсiнького дощу вгадати! В нас у селi кожна баба вам за три днi наперед дощ завбачить. Прикмет же є певних скiльки хочеш. I по тому, як вiтер вихриться — чи на порiг, чи з порога. I як кури поводяться. I як сонце сiдає… I коли дерева балакають…

Завели б собi на метеостанцiї курей — i клопоту б не мали! Не зривали б тодi кiнозйомок!»

Спустилися ми кудись униз i опинились наче у велетенському цеху якогось заводу. Стелi угорi майже не видно… Ми всi одразу якiсь маленькi-маленькi стали… Iдем, iдем, iдем — кiнця нема.

Назустрiч нам дрiботiв, цокаючи по цементнiй пiдлозi каблуками, якийсь маленький худенький лисий чоловiчок. Ще здалеку вiн замахав руками i загукав:

— Драстуй, Вiтю!

Наш «Поцiлуйте мене, друзi!» теж замахав руками i теж загукав:

— Привiт, Женю!

А коли той наблизився, пiдстаркуватий Вiтя обняв лисого пiдстаркуватого Женю i вони розцiлувалися. Потiм лисий Женя поцiлував Максима Валер’яновича. Я вже боявся, що вiн i нас почне цiлувати, але нi, вiн тiльки помахав нам рукою i сказав:

— Привiт, старики!

Ми всмiхнулися мимохiть — лiтнiй дядечко, який уже, певно, мав онукiв, був у нього Вiтя, а ми — старики… Ха!

Хоч оте звертання «старик» було нам добре знайоме. Так навiть ми iнодi називали один одного, навчившись од київських мисливцiв.

Сам Женя був, мабуть, ще старший за Вiтю. I не тiльки тому, що навкруг його лисини, як очерет навколо озера, стирчало звихрене, сиве волосся (у Вiтi — жодної сивої волосини!). Все обличчя у Женi було у великих зморшках — як печене яблуко. Але то були якiсь дуже iнтереснi зморшки. Вони всi нiби променилися вiд очей. I тому обличчя його весь час сяяло i смiялося. А чорнi яскравi очi бiгали, як мишенята.

Коротше кажучи, вiн був дуже приємний.

Я помiтив, що коли вiн ще бiг нам назустрiч, то поглядом нацiлився чомусь саме на нас з Явою. I коли вiн цiлувався з Вiтею i Максимом Валер’яновичем, вiн теж не зводив погляду з нас. I тiльки-но привiтався, одразу накинувся на Вiтю, киваючи на нас:

— Хто це? Чиї це?

Вiтя знизав плечима i показав поглядом на Максима Валер’яновича.

— Мої, — усмiхнувся Максим Валер’янович.

— Вони в тебе знiмаються? — знову накинувся Женя на Вiтю. Той заперечно похитав головою.

— То чого ж ти мовчиш! — вибухнув Женя. — Вони ж менi отак-о, — вiн черкнув себе долонею по шиї, — потрiбнi! Це ж такий типаж! У мене ж завтра масовка! Я мрiяв про таких хлопцiв! Старики, я вас дуже прошу! — вiн притис руки до грудей. — Я вас просто благаю! Я пришлю по вас машину! Завтра… о дванадцятiй годинi на зйомку… сюди в студiю… Я домовлюся з вашими батьками… Всього на один день… Яка ваша адреса? — вiн уже витяг з кишенi блокнота.

Все це було так раптово i так швидко сказано — як з кулемета, — що ми тiльки розгублено клiпали очима. I адресу я сказав машинально, ще не розумiючи, що воно й до чого.

— Якщо ви зможете, приводьте ще одного-двох хлопцiв… — говорив вiн, записуючи адресу. — О пiв на дванадцяту по вас приїде мiй асистент… Домовилися… Прекрасно, прекрасно… Привiт! До завтра…

I тiльки коли вiн одбiг, я нарештi второпав, що нас — мене i Яву — запрошено знiматися в фiльмi, що завтра, буквально завтра, ми станемо кiноартистами i нашi мордяки побачить весь Радянський Союз, а може, навiть i весь свiт, що, коротше кажучи, як у казцi, здiйснюється те, про що ми могли тiльки мрiяти… Ой! Бугульбульбуль! Щось радiсно забулькотiло, загуло й засвистiло у мене всерединi — так гуде й свистить, закипаючи, самовар… Ще трохи — i в мене з носа пiде пара вiд бурхливої радостi… Я глянув на Яву — такого радiсно-дурного обличчя я ще не бачив нiколи.

— Ну от! Я вас вiтаю! — весело сказав Максим Валер’янович — Бачите, що таке кiно! Виявляється, режисеровi евгену Михайловичу ви були отак о потрiбнi. I завтра вже будете знiматися… Кiно — це, братця, велика штука…

— Найважливiше з мистецтв! — сказав Ява.

— …Що належить народовi! — сказав я. О господи, i чого це щастя робить людей такими дурними!

— Яка я рада за вас! — тонким, тремтячим голосом сказала Валька. Вона заздрила, вона шалено заздрила нам. Нiколи вона, мабуть, ще не обливалася так у душi сльозами, що вона дiвчина, а не хлопець. Горе тим дiвчатам!..

— Нiчого, а iншим разом будуть потрiбнi дiвчата… От побачиш! — сказав я тоном, яким говорять з маленькими дiтьми або з хворими. Я був великодушний…

У душi моїй пурхали метелики…

Ми звернули лiворуч у маленькi дверцята й опинились у величезному гiгантському темному залi. Ми довго петляли майже напомацки серед якихось перегородок i риштувань, перечiплюючись об товстi гумовi кабелi Нарештi вийшли на яскраво освiтлений майданчик. Го!.. На майданчику стояв лiтак!.. Тобто не весь лiтак, а шмат лiтака. Переднiй салон розрiзаного уздовж Ту-104… Але все справжнiсiньке, i крiсла, й iлюмiнатори, i все-все (я ж лiтав, я знаю!). Оскiльки зйомка ще не почалася, i пасажири, i стюардеса, i пiлоти спокiйно походжали собi по майданчику. Бiля великих прожекторiв на пiдставках метушилися робiтники у спецiвках. А по рейках, що тяглись уздовж лiтака, парубок у картатiй сорочцi повiльно пхав вiзок, на якому стояв кiноапарат. До апарата прилип дядько в чорному халатi.