— Вони вже тут!

Тiєї ж митi нас оточив знайомий гурт хлопцiв. Але тепер на обличчях у них не було нiякої загрози, а тiльки цiкавiсть.

— Так, — заклопотано промовив Будка, риючись у кишенi. — Ось вам квитки… Нi, нi, грошей не треба — ми вгощаєм, — i вiн застережно виставив уперед руку, хоча ми зовсiм i не збиралися давати йому грошi… Очевидно, цi слова були заранi продуманi i розрахованi, як жест благородства…

— Спасибi, — з пiдкресленою чемнiстю сказав я, — але квитки у нас є! — i витяг з кишенi квитки. У гуртi хтось захихотiв Будка знiтився. Але вирiшив не здаватись.

— Ану покажи! Мабуть, якiсь вхiднi… Гм… Сектор «А»! Ну тодi, звичайно… Нам ще краще, ми цi зараз заб’єм у секунду… — i несподiвано голосно вiн вигукнув: — Кому квитки?

Мить — i Будка щез з наших очей: десятки бажаючих навалилися на нього. Це були тi нещаснi, з розпачливими обличчями люди, яких ми, проштовхуючись до стадiону, зустрiчали на кожному кроцi i якi весь час жадiбно питали, наче старцi:

— Зайвого квиточка немає?

— Немає зайвого?

— У кого зайвий квиток?

Тi, хто мав квитки, гордо i незалежно проходили повз них, штовхаючи i наступаючи їм на ноги.

Через пiвхвилини ми, нарештi, знову побачили Будку — вiн був такий скуйовджений, наче його побили.

— Продавати квитки на футбол небезпечнiше, нiж кидатися пiд трамвай, — криво усмiхаючись, сказав вiн i махнув рукою. — Ходiм на стадiон! А то ще й на свої мiсця не втрапимо!

— А коли ж… балакать? — спитав я.

— Потiм, потiм! Пiсля матчу. Зустрiнемось на цьому мiсцi.

Сперечатися було безглуздо.

Мабуть, легше перейти державний кордон якої-небудь маленької країни, нiж без квитка пройти у Києвi на стадiон. Разiв п’ять перевiряли у нас квитки, поки ми добралися до того сектора «А»…

Коли ми сiли, на полi футболiсти вже бухкали м’ячi. Але ми знали, що то ще не гра, а тiльки розминка. М’ячiв було багато, на кожного футболiста не менше як по одному, i бiднi воротарi метушились в воротах, мов мишенята в кутку, раз у раз пропускаючи «штуки».

Прийшов дядько (одразу стало тiсно!), хитро глянув на нас i мовчки пiдморгнув. Ми для годиться опустили очi — хай що хоче думає.

Розминка кiнчилась, поле спорожнiло. Минуло ще кiлька хвилин, i на поле вийшли троє: один посерединi, з м’ячем, двоє по боках, з прапорцями, — суддi.

Поставив головний суддя м’яч посерединi поля, засюрчав. З-пiд центральної трибуни вибiгли команди. Стали, привiталися. Потiм раптом на поле з публiки побiгли якiсь люди з букетами — вручили футболiстам. Потiм футболiсти покидали цi букети фотокореспондентам, що сидiли на лавцi (нащо тодi було вручать!). Суддя ще раз засюрчав — гра почалася.

— У-у-у-у-у-у! А-а-а-а-а-а!

— Канєва, давай Ка-нє-ва!.. А-а-а-а!

— Серебро, давай, давай, давай, Серебро!.. О-о-о-о…

— Базiлю передай! Передай Базiлю-у-у! У-у-у-у-у-у!

— Дай Бiбi! Дай Бiбi! I-i-i-i-i-i!

Величезне корито стадiону кипить, аж булькає. Пара йде вгору i збирається там у хмарки.

Бiля нас сидiв якийсь чи то професор унiверситету, чи то артист цирку. З одного боку, вiн був дуже схожий на професора — iнтелiгентне обличчя, окуляри, борiдка, портфель пiд пахвою. З другого боку, вiн був абсолютно циркач — весь час пiдскакував, мекекекав, свистiв, iгогокав, як жеребець. А коли кияни забили гол, вiн пiдкинув свого портфеля мало не до хмар i потiм ловко пiймав однiєю рукою — так не кожний циркач зможе! I не змовкав професор-циркач нi на мить. Коли якийсь футболiст з м’ячем проривався вперед, вiн пiдганяв його пронизливим:

— Пашов-пашов-пашов-пашов!!!

Причому верещав таким одчайдушно-страшним голосом, яким навiть «рятуйте» кричати соромно. I верещав доти, аж поки в того футболiста не одбирали м’яча. Тодi досадливо махав рукою:

— Так я й знав! Передати було б! Базилевичу було б передати!

I тої ж митi переносив увагу на iншого футболiста:

— Ну ти диви! Iде, як пасеться… Чого ти йдеш?! Бiгати треба, бiгати. Ти ж футболiст, а не корова!

Нiби тому бiдному захеканому, засапаному, засмиканому фугболiстовi й секунди перепочити не можна. Такий безсердечний болiльник!

Поряд з ним сидiла, мабуть, його дружина — гладка, у великому саморобному капелюсi з газети. Вона переживала мовчки, але так важко дихала i сопiла, що свiжого повiтря над стадiоном, здавалося, з кожною хвилиною меншало й меншало. Професор-артист раз у раз заспокоював її:

— Рибонько, не хвилюйся! Не хвилюйся, рибонько! Все буде гаразд. Нашi виграють.

Ява пiдморгнув менi i стиха сказав:

— Якби ту «рибоньку» у воду кинути, от звук би був, от би ляснуло!

Але i професор-артист, i «рибонька» недовго привертали нашу увагу. На полi дiялося таке цiкаве, так блискавично змiнювалися подiї, що врештi ми забули про все на свiтi. Ми вже не були Явою i Павлушею, хлопцями iз своїми характерами, смаками й уподобаннями… Ми були якоюсь мiзерною часткою величезного органiзму, який звався «стадiон» i який тiпало, як у лихоманцi.