— Ходiм до Будки! — впевнено повторила Валька. — Якщо не хочете, я сама пiду!

— Чого ж сама… — буркнув Ява, пiдводячись, i блимнув на мене — Ходiм… чого там…

— А-а… — безнадiйно махнув я рукою, але теж пiдвiвся (ще чого доброго, подумають, що я боюся!).

Ми йшли по стежцi одне за одним: спереду Валька (вона найбiльше вiрила в успiх справи), потiм Ява (вiн старався вiрити — заради Вальки), а тодi вже я (що не вiрив зовсiм).

Ми йшли у вороже лiгво… Я вiдчував себе розвiдником, якого закинули у нiмецько-фашистський тил. Я не боявся, нi! Просто я не любив, щоб мене били по пицi…

— А де вiн зараз? Ти знаєш? — спитав Ява у Вальки.

— Або за сараями — там їхнiй штаб… Або на майданчику — у футбол грають… Або дома — я знаю, де вiн живе… — впевнено сказала Валька.

У штабi за сараями жодного «воїна» не було. На майданчику теж нiкого…

— Ходiмо до нього додому! Скажемо матерi, що ми в мiлiцiю заявимо i взагалi… За це i в колонiю одправити можна… — з запалом сказала Валька.

— Он вiн! — вигукнув раптом Ява.

З парадного флiгеля, де жила Валька, виходив Будка. Ми кинулися до нього. Вiн i не думав тiкати. Менi навiть здалося, що, коли вiн побачив нас, у нього радiсно спалахнули очi.

— Де годинник? — пiдскочивши до нього, вигукнула Валька.

— По-перше, де ваше «здрастуйте»? — з уїдливою посмiшечкою сказав Будка. — Якi ви нечемнi, невихованi. Невже вас мама не вчила, як треба поводитися?

— Ти нам баки не забивай! Де годинник? — виставивши вперед нижню щелепу, грiзно сказав Ява.

— Ой! Як страшно! Я почну заїкатися! Не треба мене лякать! — глузливо сказав Будка.

— Де годинник?! — люто повторив Ява.

— А про який годинник, вибачте, йдеться?! — невинно заклiпав очима Будка.

— Про той, що ви витягли в нього з кишенi! — вигукнула Валька, тицьнувши на мене пальцем.

— Позолочений? З чорним циферблатом? Марки «Салют»?

— Так! Так! Так! — вигукнув я радiсно.

— Не бачив, — зiтхнувши, скрушно похитав головою Будка.

— Ах ти ж гад! — крикнула Валька.

— Не кричiть на мене На мене навiть мама в дитинствi не кричала, бо я був дуже вразливий хлопчик…

«Так я i знав! Ну що ти йому зробиш!»

— Оддай годинник, бо — я загнувся, бо сам не знав, що робити.

— Ах, ви хочете, щоб вам принесли годинник на блюдечку з голубою кайомкою? А ключ од квартири вам не треба? Де грошi лежать…

Вiн, мабуть, прочитав недавно «Золоте теля» Iльфа i Петрова i удавав з себе Остапа Бендера.

— Ну нiчого! — просичала Валька — Не хочеш по-доброму, ми пiдемо до твоєї матерi… в мiлiцiю пiдемо… Всюди… Раз ти злодiй… крадеш… хай тебе в колонiю посадять… Ходiмо! — кивнула вона нам.

— Ах, яка ти бистра! Злодiй… мiлiцiя… колонiя… Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи!

— Доведу!

— Нiчого ти не доведеш… А якби ви не були такi «ушлi», я, може, вам i допомiг би… Бо я, здається, щось знаю…

— Що? Що? Що ти знаєш? — спитали ми, зупиняючись.

— По перше, я точно знаю, що я не брав годинника. Бо в мене руки… хе-хе! — були зайнятi… Скажеш, нi? — посмiхнувся вiн до мене.

— Ну? — сказав я, червонiючи (я згадав, як вiн товк мене головою об землю, — руки таки в нього були зайнятi!).

— Але я знаю, хт взяв… Один хлопець… Вiн не з наших… Випадково тодi був… Це, знаєте, чувак правильний… строк уже мав… у тюрязi сидiв… Так що…

— Ну? — нетерпляче спитав я, вiдчуваючи у грудях противний холодок (я не розумiв, що таке «чувак» i що таке «строк», але я зрозумiв, що справи кепськi, що, коли Будка не бреше, годинник попав у руки справжнього злодiя).

— Що ти нукаєш? Це такий чувак, що твiй годинничок передавав тобi привет! Але нашi хлопцi уважають карний кодекс… Сявок-щипачiв… ми самi не уважаєм… I оскiльки це сталося на нашiй територiї, ми вирiшили втрутитися… Але це справа не проста: чувак уже десь притирив твої бока (годинник тоiсь)… I треба серйозно поговорить… Коротше, я вас навiть шукав… i оце тiльки-по був у неї, — вiн кивнув на Вальку.

— Ну? (Що ж я ще мiг сказати!).

— Всi нашi сьогоднi будуть на стадiонi. Сьогоднi ж матч з «Торпедо»… Так-от, ми будемо чекати вас за пiвгодини до початку на розi Червоноармiйської — бiля музкомедiї… Два зайвих квитки для вас є. А зараз я поспiшаю… Чао! — i вiн побiг у пiдворiття.

Ми перезирнулися. Все це було несподiвано i дивно. Ми чекали всього, але не цього… Будка i його кодло раптом виступають у ролi благородних лицарiв — поборникiв справедливостi! Все це нагадує брехню. Але яка мета цiєї брехнi? Адже справдi довести, що вони взяли годинник, ми не могли нiяк. I вони мали цiлковиту змогу вiдмовитися вiд усього, забрати годинник собi. Тепер же ми можемо звернутися у мiлiцiю… Отже, певне, Будка не бреше…

На термiновiй нарадi, яку ми провели тут же у дворi, було вирiшено, що я i Ява iдемо на побачення з ворогами до музкомедiї обов’язково, а Валька iде на студiю i пояснює все Максиму Валер’яновичу, — адже вiн навiть не знає, куди ми подiлися…