Я вiдчув у животi неприємну смоктущу порожнечу — хотiлося вже їсти — i сподiвався, що ми зараз поїдемо додому. Але Ява їхати додому категорично вiдмовився, боявся, щоб тiтка не почала розпитувати. Чудило! Можна ж було легко що-небудь вигадати — наприклад, упав i вдарився чи їхав у переповненому автобусi i дверима защемило абощо. Хiба мало нещасних випадкiв може статися з людиною у такому неспокiйному мiстi, як Київ. Але переконати Яву я не мiг. Ми спустилися вниз до Хрещатика. Бiля Володимирської гiрки, там, де павiльйон «Морозиво», Ява спинився. Обережно взявся рукою за вухо i, страдницьки подивившись на мене, сказав:

— Якби холодне прикласти, мабуть, полегшало б… Га? Як ти думаєш?

Я помацав себе за груди i здвигнув плечима. Я знав, на що вiн натякає. Тiтчинi грошi ми вже протринькали на кiно. Це ясно. Але в нас ще були грошi. На грудях у мене в потаємнiй кишенi зiсподу лежала троячка, пiвроку збирана мною i Явою троячка, на яку ми покладали великi надiї. Ми домовилися витратити її тiльки на дуже iнтереснi або ж забороненi нам втiхи, на якi не дасть грошей тiтка. Чи то на полiт над Києвом на вертольотi, чи то на фiльм, на який «до 16 рокiв не дозволяється…» — ми ще самi точно не знали. Оскiльки характер у Яви був легковажнiший, нiж у мене, i вiн мiг гухнути троячку за пiвгодини, вирiшили, що збсрiгатимегься вона в мене i витрачати її будемо тiльки за обопiльною згодою.

I от Ява натякає, щоб узяти з троячки на морозиво. Морозива i менi хочеться, але ж то легковажнiсть. Ми ж не на морозиво її берегли. Ми про морозиво не домовлялись. Але ж Ява сьогоднi постраждав, ич, тримається за вухо, i очi в нього, як у цуцика, якому придушили хвоста. Я зiтхаю i рiшуче йду до павiльйону. Ява за мною. Сiдаємо за столик i замовляємо по сто грамiв найдешевшого, «Вершкового». Подумаєш, тринадцять копiйок порцiя! Не збiднiємо…

Ми iмо з апетитом, прицмокуючи i облизуючи ложечки. Раз у раз Ява прикладає холодну ложечку до вуха. Але що таке сто грамiв! Через три хвилини ми вже сидимо перед чистими вилизаними вазочками, в яких, як у дзеркалi, вiдбиваються нашi похнюпленi носи. Ява скорботно мацай себе за вухо. Вухо вимагає жертви. Вуховi треба ще морозива. Я облизую солодкi губи i — наче з моста у воду — замовляю двi порцiї пломбiру.

I смачне ж морозиво роблять у Києвi, ох i смачне!

Ви думаєте, на пломбiрi Явине вухо заспокоїлось? Нiчого подiбного. Пiсля пломбiру було шоколадне, погiм фруктово-ягiдне, потiм горiхове… I до кожної порцiї додайте ще по склянцi газводи з сиропом. Дорого обiйшлося нам Явине вухо. Майже вся троячка наша загула у тому павiльйонi. Лишилися копiйки. Я мало не плакав, коли розплачувався.

Ми вийшли з павiльйону похитуючись.

Пiвгодини сидiли ми на лавочцi бiля павiльйону мовчки. Раювали. От якби щодня обiдати морозивом! I снiдати морозивом, i вечеряти!

Потiм Ява глянув лiворуч i сказав:

— Ти думаєш, що ото таке?

Я глянув i сказав:

— Чортове колесо.

— Так чого ж ми сидимо?

— Ходiмо.

— А грошi у нас є?

— На чортове ще буде.

Що-що, а на оте колесо я останнього не пожалiю. Це для мене просто треба. Я ж у льотчики збираюся. Так що…

Ми якраз добре встигли. Остання кабiна вiльна була. Тiльки ми сiли, одразу й поїхали. Ого-го! Ух i здорово! Пiднiмаємось-пiднiмаємось-пiднiмаємось… Все у тебе в серединi вниз iде. А тодi опускаємось-опускаємось-опускаємось. I все у тебе всерединi вгору iде. Ну точнiсiнько як на лiтаку! Вгору — це як висоту набирає. Вниз — як на посадку йде. (Я ж таки лiтав, а що ж ви думали — на «кукурудз-нику» сiльгоспавiацiї, що нашi поля обприскував.)

I головне, стоїть те чортове колесо на високiй кручi над Днiпром. I таке враження, що ти в справжнiсiнькому лiтаку летиш. Далеко внизу Подiл, i Днiпро, i низьке лiвобережжя, що ген-ген до крайнеба простяглеся. А онде Труханiв острiв. Пляж. Ну й людей же там! Як отої комашнi. Пiску через людей не видно. Нiкуди, мабуть, i ступити. Як вони там не роздавлять одне одного. О! А то що таке? Серед дерев стримить… Лишенько! Та то ж… парашутна вишка! Точно! Вона!

Менi ж з тої вишки стрибонуть отак-о треба! Менi просто не можна не стрибонуть. Льотчикам з парашутом стрибати — перше дiло. Все одно, як морякам плавать.

— Яво! — кажу. — Бачиш, ондо вишка парашутна? Ми зараз пiдем стрибонемо з неї.

— Стрибонем. Авжеж, стрибонем, — одразу погодився Ява. — Вiн хоч i не збирається у льотчики, але з чогось кудись стрибонуть, щось таке встругнути вiн завжди — за!

Роздiл IV

Пляж. Каруселя. Утопленик. Незнайомець з тринадцятої квартири

Ми бiжимо сходами, що ведуть з «мiстечка розваг» униз до набережної. Хорошi сходи. Але довгi. Хоч i вниз бiгти, а все одно захекались.

— Чого бiгти! Не встигнем, чи що! — кажу я, а сам думаю: «Треба сили для стрибка берегти. Хто його зна, як воно там буде. Все-таки перший раз!»

Збавили ми хуткiсть. Пiшли.

Внизу чи то ворота, чи то альтанка — щось iаке, i на ньому здоровеннецький кам’яний стовп з якоюсь балабухою на кiнцi.