Коли ми заходили в парадне, я помiтив, що, минаючи старорежимськi вiзерунчастi заскленi дверi, Ява на якусь мить затримався i, глянувши на своє вiдображення у склi, пригладив рукою чуба. Я удав, що нiчого не бачу.
I от ми стоїмо перед дверима. На дверях кiлька кнопок вiд електричних дзвоникiв — мабуть, у квартирi багато сусiдiв. На сходах напiвтемне, i ми спинаємось навшпиньки, щоб прочитати написи пiд кнопками. О, «Малиновським дзвонити один раз!» Це воно. Вальчине прiзвище. Малиновська. Точно.
— Дзвони, — шепоче Ява.
— Ти дзвони, — шепочу я, невiдомо чого вiдчуваючи холодок у животi.
— Та подзвони. Ну, ти ж вищий, тобi зручнiше, — хитрує Ява.
— Нi, вона тобi адресу залишала, ти й дзвони, — не здаюся я.
— Ану тебе, — iз злiстю шепоче Ява i, рiшуче зiтхнувши, натискаь на кнопку. За дверима голосно деренчить дзвоник.
Ява вiдскакує вiд дверей i ховається за мою спину. Дуже менi треба! Я вiдскакую вбiк i хочу випхнути наперед Яву.
I тут сталося щось неймовiрне. З-за виступу стiни з темряви, як мара, виринула чиясь величезна постать i здоровеннецькою рукою схопила Яву за вухо. В ту ж мить хриплий голос загримiв, аж луна пiдстрибом покотилася вниз по сходах:
— Пiймалися! Пiймалися нарештi!
Не кажучи вже про Яву, якого тримали за вухо, я теж сiд несподiванки прикипiв до мiсця i не мiг ворухнутися. А дядько гримiв на весь пiд’їзд:
— Так от хто тут хулiганиiь! От хто це дзвонить i тiкає!.. А бiдна бабуся повинна бить свої старi ноги, даремно ходячи вiдчиняти! От ми зараз з вами поговоримо!
I в цю мить з-за дверей почувся дзвiнкий Вальчин голос:
— Хто там?
Ой-ой-йой! Я панiчпо глянув на Яву. Вiн зiбрав всi спої сили, одчайдушне рвонувся i… Навiть якби йому довелося залишити своє вухо у дядьковiй руцi, вiн все одно б вирвався. Та що вухо! Цiєї митi Ява ладен був оддати пiвголови, навiть пiвтiла, аби тiльки вирватися, втекти з тим, що залишиться, подалi вiд Вальчиних очей.
Ви ж самi подумайте: пiсля довгої розлуки в першу хвилину побачення, якого ви так чекали, ваша Валечка бачить як (о свiте ясний!) якийсь здоровеннецький мурмило держить вас за вухо, мов цуценя. I ви, схиливши голову, жалюгiдно висите на своєму вусi, майже не торкаючись землi. Ви, який мрiяли про урочисту й хвилюючу мить, коли вiдчиняться дверi, i вона стане на порозi, i здригнуться вiд радiсного подиву волохатi вiї, i засяють очi, i запашать рум’янцем щоки. I вона скаже: «Ой’» — а потiм: «Ах!» — а потiм: «Здрастуй, здрастуй! Це ти? Яка я рада!» I все буде так прекрасно…
Аж замiсть цього…
О люди добрi!
Наче висiреленi з гармати, ми прогуркотiли сходами вниз, вискочили у двiр, потiм на вулицю i цiлий квартал бiгли щодуху, не оглядаючись. Лише коли переконались, що за нами нiхто не женеться, одсапуючись, пiшли.
Ми йшли, не розбираючи дороги, йшли i мовчали.
З очей Явиних бiгли сльози. Вiн кривився й одвертав од мене обличчя. Та я все розумiв. Ява нiколи не плакав! То просто механiчно. Просто вухо якимось чином зв’язане з тим органом, що виробляє сльози. I якщо дуже покрутити вухо, то сльози течуть самi собою. I це зовсiм не значить, що людина плаче.
Вухо Явине напухло, збiльшилося вдвоє i горiло маково.
З таким вухом вдруге пробиватися на побачення годi було й думати.
Ми добре розумiли, що сталося. Сталося жахливе непорозумiння. В тому домi якийсь шалапут розважався тим, що дзвонив у квартири й тiкав. А дядько випадково нагодився i, побачивши нашу метушню бiля дверей пiсля того, як ми подзвонили, вирiшив, що то ми хулiганимо. Все це ми розумiли. Та нам не було легше вiд цього. Особливо Явi. I не так вухо, як те, що Вальки не побачив i тепер хтозна, чи взагалi побачить.
Я боявся, що вiн почне в усьому звинувачувати мене, бо якби я зразу подзвоннв, як вiн просив, i якби не став потiм випихати його наперед, — може, нiчого й не було б. Проте Ява повiвся благородно, вiн лише мовчав, раз у раз струшуючи з вiн сльози.
Я хотiв його розрадити, але довго не мiг придумати, що сказати. Нарештi я сказав:
— Пiдловити б оте хрюкало, що через нього ми постраждали, i задзвонити б йому у вухо так, щоб вiн три днi не чув, щоб йому три днi в головi дзвенiло. Щоб знав, як хулiганити! Я б йому як дав!
Але на Яву моє завзяття враження не справило. Я скрушно зiтхнув.
Ми пройшли парками над кручею, перейшли через мiсток i вийшли до кiнотеатру «Днiпро».
— О! — радiсно вигукнув я, наче той мореплавець, що побачив землю. — Давай же в кiно пiдем! Тiтка ж нам спецiально грошi на це дала! Гайда!
Але Ява, одвернувшися, похмуро буркнув:
— Не хочу!
Тодi я сказав:
— Даремно. Анiж висвiчувати отаким вухом на людях, краще посидiти пiвтори години у темрявi в кiно. А за цен час воно стухне.
Так само не дивлячись на мене, Ява буркнув:
— Ходiм!
I я швиденько побiг у касу брати квитки.
Дивилися ми «Семеро смiливих», героїчний фiльм про полярникiв. У фiльмi весь час шаленiв буран, мела хурделиця, i герої, обвiшанi з носа до черевикiв льодяними бурульками, мужньо хекаючи, дряпалися на крижанi гори, провалювалися i тягли один одного на пледах. Це неабияк вплинуло на Яву. Коли ми вийшли з кiно, в очах у Яви вже не було тої безнадiйної туги i вiдчаю (хоч вухо мало ще дуже ненормальний вигляд).