Я, не роздумуючи, задрiботiв слiдом за Явою. Опасистий дядько з покупками загородив собою майже весь прохiд. Явi вдалося прослизнути повз нього А я хотiв проскочити, та ненароком зачепив цинковi ночовки, що стояли бiля дядька i якi дядько придержував тiльки двома пальцями. Ночви гримонули на ескалатор i ковзнули вниз.

Гур-гур-гур! Мить — i ночви вдарили ззаду по ногах «кiнозiрку», «Зiрка» не встояла i гепнулась у ночовки. I ночовки, тепер уже з пасажиром, загримотiли по ескалатору.

Ми отетерiли.

Слiпучо красива, як цяця мальована, «кiнозiрка», сидячи в ночвах i держачись за них обома руками, мчала вниз по ескалатору. Мовчки, без крику, без жодного слова. Чи то вона була така мужня, чи то, навпаки, онiмiла з переляку i несподiванки — важко та й нiколи було зрозумiти.

Ще мить — i мiлiцiонер, що не встиг обернутися й помiтити небезпеку, збитий з нiг, присiв на ескалатор. А «зiрка», не мiняючи пози, гайнула далi.

Опасистий дядько, не глянувши навiть на нас з Явою, одразу сiртонувся за своїми ночвами. Вiн важко бiг з клумаками по ескалатору i раз у раз дiловито скрикував: «Побережись! По-бережись!» — наче хурман, що їде через базар своєю колимагою, — тiльки що батогом не цвьохкав.

«Зiрка», збивши з нiг ще кiлькох пасажирiв, вилетiла з ескалатора, проїхала через увесь зал i спинилась.

Якийсь iнтелiгентний дiдусь, прямо пiд ноги якому вона пiдкотилася, здивовано глянув на неї i суворо сказав:

— Що це ви, мадам?! Поводитесь, як дитина!

Дядько все ще важко гупав по ескалатору, хрипло i якось не дуже стурбовано, навiть спокiйно вигукуючи:

— Мої ночви!.. Мої ночви!..

Збитий мiлiцiонер (тепер ми бачили, що то був нiякий не Паляничко) поспiшав за дядьком, на ходу обтрушуючи кiтель i, невiдомо до кого звертаючись, гукав:

— Сгривайте! Стривайте! Одну хвилинку!

Ми пiдтюпцем бiгли за мiлiцiонером. Iншого виходу а нас не було. Ескалатори в метро мають таку властивiсть, що на них можна їхати лише в один бiк, — це тобi не звичайнi сходи, по яких можна iти i туди i сюди!

На наше щастя, мiлiцiонер ще не уявляв собi, хто справжнiй винуватець цiєї скандальної пригоди, переслiдував дядька i на нас не звертав жодної уваги. Але скоро вiн довiдається Ще кiлька секунд, вiн наздожене дядька, i дядько… У мене холонуть ноги. От уже ескалатор довiз нас униз.

«Кiнозiрка», що тiльки тепер, мабуть, оговталась, раптом усмiхається i, все ще сидячи в ночвах, бадьорим голосом говорить:

— Полiт пройшов нормально. Почуваю себе добре. Невагомiсть i перевантаження перенесла задовiльно.

Навколо смiються.

Як вiтали «зiрку»-«космонавта» мiлiцiонер, опасистий дядько та iншi люди, що веселим натовпом оточили її, ми вже не бачили i не чули. Бо ми притьмом вскочили у поїзд. Дверi за нами клацнули, поїзд рушив.

На наступнiй «Арсенальнiй» станцiї ми так бiгли по ескалатору вгору, що аж серця нашi з грудей вискакували. А там же два ескалатори, та такi довжелезнi…

Коли ми вибiгли з метро, завернули у двiр величезного сiрого будинку й опинилися на схилах у чагарнику, — ми вже були майже мертвi вiд знесилення. Життя в наших тiлах лишалося процентiв п’ять, не бiльше. Та й цi п’ять процентiв — то було не життя, а сама макуха. В очах темно, нi рукою, нi ногою не ворухнеш Не те що говорить, — ми дихати неспроможнi були. Ротами тiльки плямкали, повiтря хапаючи, як риба без води. Трирiчне дiвча могло зараз наз брать за п’яти, кидати в торбу й нести на базар продавати по двi копiйки за пучок. Така була нам зараз цiна. Лише через хвилин десять…

— Ну? — ледве сказав Ява.

— Ага, — ледве сказав я.

— Тю, — ледве сказав Ява.

— Тьху, — ледве сказав я.

Це вся розмова, на яку ми спромоглися через десять хвилин.

I тiльки через хвилин двадцять ми нарештi очутилися i змогли обмiнятись думками з приводу того, що сталося.

— Да… — зiтхнув Ява. — Можна сказать, зiпсував ти менi кар’єру. А що?! Хто ж мене тепер у мiлiцiю вiзьме…

— Та йди ти! При чому тут це! — пробував виправдатися я — Нiхто ж нас не бачив. I взагалi — все ж минулося. Чого ги!

— Ага! Не бачив! I дядько бачив, i мiлiцiонер, як ми за ним бiгли, скоса зиркнув, я помiтив… А в них зорова пам’ять — будь-будь! Професiйна.

— Та! — махнув я рукою.

— От тобi й «та»! Може, нас за його словесним портретом уже й шукають Словесний портрет — це, брат, така штука… — Ява пiдняв над головою стиснутий кулак, що мало означати, яка прекрасна штука словесний портрет. Про словесний портрет Ява набрався, коли три мiсяцi тому готував себе у прикордонники.

— А що ж ми такого зробили?! Нiчого ж страшного! — не стiльки Яву, скiльки сам себе заспокоював я. — Ненароком зачепили ночви i… Хiба ж це навмисне?

— Iди доведи, що не навмисне. Дядько перший говоритиме, що навмисне Щоб себе виправдати. I взагалi такого, мабуть, за всю iсторiю метро не було Отож…

— Не щастить нам у метро, — зiтхнув я. — I минулого разу, пам’ятаєш, скандал був, i тепера…