— Зажди, — каже Ява. — Тут щось написано.

Ява любив читати рiзнi iсторичнi i меморiальнi дошки. Пiдiйшли ми. До стiни пригвинчена мармурова дощечка:

«Пам’ятник на вiдзнаку
Повернення Києву Магдебурзького права
Споруджено в 1802 р.
Архiтектор А. I. Меленський».

Нiколи б не подумав, що то пам’ятник. Я звик, що пам’ятник — це або на конi, або пiшака, але обов’язково якийсь герой-полководець чи генiй. А тут якесь Магдебурзьке право! Чудасiя!

Напис на меморiальнiй дошцi був не одинокий. Крiм нього, було ще багато написiв. Але вже од руки i значно пiзнiшого походження. Геть усе Магдебурзьке право було густо списане досить-таки одноманiтними формулами:

«Коля + Ляля = любов», «Вася + Оля = любов», «Петя + Нюра = любов», «Толя + Галя = любов» i т. д.

А якийсь один нагармузляв отакенними лiтерами свою формулу аж метрiв за три над землею: «Жека + Льоха = любов». Мабуть, йому довелося для цього принести з дому драбину. Бо аж нiяк не вiрилось, щоб у нього було таке довге тiло. По-людському звали його, видно, Альоша, а її — Женя, писав вiн росiйською мовою i не знав, що по-українському льоха — це свиня. I вийшло, що вiн сам себе назвав свинею.

Те, що нiхто з них нiколи не мав п’ятiрки з калiграфiї, видно з першого погляду — такi кривулi вони понавиводили. I ще було ясно, що одне одного, може, вони й любили, але бiльше не любили нiкого, бо так запаскудили пам’ятник, аж гидко було дивитись.

— I нащо їх тiльки iрамоги вчили! — з почуттям сказав Ява.

«Диви, який ти хороший! А чи не ти, дорогий Яво, писав крейдою на сараї поза школою рiзнi революцiйнi слова проти завпеда Сави Кононовича», — подумав я. Але не сказав нiчого. Бо й сам я був грiшний: писав на парканi колись нелiтературнi дурницi. Бач, як недобре. Бiльше не буду!

Сповненi благородних почуттiв, ми подалися до пiшохiдного моста, що вiв на Труханiв острiв. По мосту безперервним потоком iшли люди. Куди ж це вони?! Там же i так сiсти нiде… Ой, не iнакше, як задавлять когось там сьогоднi. Не iнакше, як будуть жертви!

Жертви… Що ближче ми пiдходимо до парашутної вишки, то дужче ворушиться у моїх грудях щось паршиве-паршиве — слизьке i холодне. Висока все-таки, зараза! Це тобi не верба, з якої ми в рiчку стрибаємо. Як не розкриється парашут, то тiльки — ляп! — i кавкнеш…

Цiкаво, чи буває так, що не розкривається парашут на парашутнiй вишцi… Чи бувають тут нещаснi випадки… I жертви…

Перейшли ми мiст, звернули лiворуч, до вишки. Iнтересно, про що зараз думає Ява? Щось дуже вiн бадьоро йде, аж надто бадьоро. Так серйознi люди не йдуть стрибати вперше з парашутом.

Придивляюсь я до парашутної вишки — не видно, щоб хтось стрибав. Може, уже сьогоднi була якась жертва… А ми, два дурнi, йдемо…

Розумнi люди ондо у пiнг-понг грають, у настiльний тенiс — зовсiм безпечна гра, цiлком гарантує життя. Стопь двадцять столiв, i бiлi пластмасовi м’ячики стрибають над ними, як бульки пiд час дощу…

Аж от i парашутна вишка.

Ти диви — нема нiкого. I парашута не видно. I шворку, на якiй вiн має висiти, закинуто кудись нагору.

Неподалiк од вишки сидiв пiд деревом якийсь напiвголий лiтнiй дядечко в парусинових штанях. Саме те, що вiн був не в трусах, а в штанях, змусило мене подумати, що це хтось iз адмiнiстрацiї.

Я пiдiйшов i спитав:

— Скажiть, будь ласка, а вишка що — не працює?

Дядечко глянув на мене, хмикнув:

— Чого не працює? Працює. Тiльки бачиш — нема парашута. Хтось украв, кажуть. А без парашута з неї стрибать опасно. А втiм, спробуйте, хлопцi. Я бачу, ви такi герої, що вам парашут зовсiм не потрiбен.

Ми зрозумiли, що дядечко жартує. Ну звичайно ж, не працює вишка, не працює… Ур-р…

— От шкода, — сказав я.

Поряд з вишкою була каруселя. Я спершу подумав — звичайна собi каруселя А тодi придивився — е нi, зовсiм не звичайна. На високому залiзному стовпi величезне коло, а до того кола на довгих ланцюгах крiсельця причепленi. Крутиться коло, i крутяться крiсельця на ланцюгах, убiк одлiтаючи, — як ото, коли консервну бляшанку на дротинi над головою розкручувати.

Глянув на Яву:

— Давай?

— Давай.

Вишкребли ми останнi копiйки. Заплатили. Сiли Поїхали! Спершу поволеньки-поволеньки. Тодi все дужче, дужче…

— Ого-го-го-го-го-о… — радiсть iз грудей вигогокується. Ну й ловка ж каруселя! Зовсiм тобi як птиця летиш у повiтрi — нiби й не держить тебе нiщо… — Гух-гух-гух!..

— Др-р-р-р… — це я ротом. Гуркiт мотора собi роблю. Нiби лечу я на лiтаку-винищувачi надзвуковому…

— Та-та-та-та-та-та… — з кулемета стрiляю по Явi. Ява обертається i теж:

— Та-та-та-та-та-та…

— Iду на таранi — гукаю я, пiдлiтаю до Яви — штурх його ззаду, i вiн одлiтає од мене. А потiм пiдлiтає i — штурх! — мене, i я одлiтаю… I-i-ех!.. От каруселя! Ну й каруселя! I нiяких тобi нещасних випадкiв! Нiяких жертв! Ланцюг такий, що вола вдержить.

Отак би лiтав, лiтав, лiтав… цiлий день би лiтав…